Тимур Литовченко - Шалені шахи

Отже, якщо Наливайка протримають у в'язниці ще якийсь час (для чого створено всі передумови), гріх не спробувати звільнити його, справді!.. Зрозуміло, що при нинішній репутації використання його в подальших інтригах уявлялося доволі проблемним, а про те, щоб хоч якось наблизити державного злочинця до магнатів Острозьких, смішно було навіть подумати! Але хтозна, хтозна, як воно складеться... А раптом згодиться іще для чогось?! Окрім того, не можна ж не спробувати хоча б один раз всерйоз реалізувати таємницю скриньки!..

Тому, попри всі заперечення й мислимі перешкоди, Костянтин Василь покликав до себе Дем'яна (а на кого ще можна покласти подібну місію?!) й запитав, що він, Дем'ян, думає про можливості домогтися звільнення бранця? Але головний радник тільки мовчав, низько схиливши голову. Насправді Дем'ян вважав, що старий князь знущається з нього, вирішивши скористатися ним і звільненим Северином для розгортання чергового антишляхетського повстання. Але він не Северин, тож не збирається виконувати примхи віроломного честолюбного старигана!..

Така реакція Дем'яна геть засмутила князя. Насамкінець, похмурий настрій взяв гору, й усі амбітні плани Острозького щодо сходження на престол, всі тонкі розрахунки й хитромудрі інтриги вмить зробилися відразливими. Слідом за цим Костянтина Василя охопила найжорстокіша апатія, якесь внутрішнє заціпеніння й люта байдужність до всього на світі. Із цього стану, якого він не відчував ще жодного разу за життя, старий князь ледь видряпався за пару наступних місяців.

І з якимсь дитячим здивуванням виявив, що стратити державного злочинця Северина Наливайка мають вже невдовзі. Тепер навіть якби він і захотів щось вчинити для його порятунку, було б запізно. Хіба що пара незначущих дрібниць, що нагадували останнє «прости» при остаточному розставанні... Але принципово це на долю бранця не впливало.

От які думки поглинули старого князя Острозького під час перебування в групі знатних вельмож на Замковій площі в очікуванні того, коли ж до місця страти нарешті привезуть засудженого.

От, до речі, і він!..

Справді, щільна юрба витріщак захвилювалася, зашуміла, і майже негайно на Замкову площу повільно в'їхав великий квадратний віз, до бортів якого ланцюгами був прикутий державний злочинець — Северин Наливайко. Голота зустріла появу воза не тільки голосним лементом і тюканням, але також цілим шквалом дрібних камінців і недоїдків, націлених у бранця. Колишній проводир бунтівників стоїчно переносив знущання й глузування. Зате стражники, що сиділи по кутах воза, ледь помітно пригиналися й прикривали голови полами плащів, коли щось важкеньке пролітало в небезпечній близькості від них.

Коли віз досягнув ешафота в центрі площі, глашатай нарешті зітхнув з полегшенням, розправив плечі й урочисто проголосив:

— Дивися, народе, на негідника Северина, прозваного Наливаєм, збурювача спокою й державного злочинця, винного у смерті багатьох і багатьох шляхтичів, а також у зазіханні на основи влади в Речі Посполитій — на королівський трон!

Одне з вікон на верхньому поверсі королівського палацу розчахнулося, і там виник Сигізмунд ІІІ Ваза власною персоною. Охоронці зіскочили з воза, вирвавши забиті в борти скоби, перехопили окови, перевели Наливайка на ешафот й обернулися до палацового фасаду. Його королівська величність трохи театральним помахом руки віддав команду починати.

Після того глашатай розгорнув чималий сувій і докладно зачитав справедливий вирок милостивого суду (підбурювача спокою й державного злочинця, який зазіхнув на самі основи влади в Речі Посполитій — Северина Бірковського, прозваного в народі Наливаєм, мучити десятьма видами тортур, після чого четвертувати, рештки розіслати у великі міста), полоненого ватага повстанців змусили опуститися на коліна. Син ката за допомогою довгих кліщів витягнув з жаровні дочервона розпечену корону з мистецьки вирізьбленим написом «Nalivaj Rex Ruthenorum» [84] Наливай, король Русинський (Руський) ( лат .). , підніс і передав кліщі батькові.

— Цим вінцем, гідним його величі, коронується Северин Бірковський, прозваний Наливаєм! — крикнув глашатай, і кат опустив розпечену корону на чоло засудженому. У весняному повітрі запахло смаленою шкірою, спалахнуло волосся довгого козацького оселедця, однак жоден м'яз не сіпнувся на обличчі колишнього отамана: він вирішив зустріти смерть гідно.

Юрба зойкнула, чи то замилувавшись мужністю й витримкою злочинця, чи то розчарувавшись тією обставиною, що мука розпеченого вінця не зламала колишнього отамана на самому початку страти. Як раптом у віддаленому кінці площі пролунало хвацьке: