Кулан опустила очі і сказала тихим тремтливим голосом:
— Тобі самому загрожують стріли…
— Які стріли? Кажи, чиї стріли? — каган поклав руку на плече Кулан.
Вона прикусила губу, вивернувшись, вирвалася і, схопившись, легко відбігла вбік. Її довга чорна коса мотнулася по повстині, як втікаюча змія. Каган придавив ногою кінець коси і повторив пошепки:
— Кажи, хто готує мені загибель?
Кулан спиною притулилася до грат юрти.
— Великий, незрівнянний! Ніякі народи, ніякі війська не страшні тобі, — ти розгромиш їх, як порив вітру несе осіннє листя. Але чи можеш ти вберегтися від таємних ворогів, які сидять разом з тобою в одному наметі, ідуть за тобою бдень і вночі? Я одна тобі віддана і люблю тебе, як могутню, прекрасну гору рідного Алтаю, вкриту блискучим снігом. Ти один мій захист, а без тебе мене відкинуть, як камінчик на дорозі. Хіба я кажу неправду? Адже ти все бачиш, все розумієш — і мову вітру, і стогін іволги, і сичання змії… Адже все правда, що я кажу?
— Все розказуй, все, що знаєш, — хрипів каган, не випускаючи коси.
Злораді вогники засвітилися в очах Кулан-Хатун.
— Старі в степу мудро придумали, що наступником, охоронцем вогню в юрті повинен бути завжди наймолодший з синів хана. Старші сини підростають і поспішають взяти до рук повіддя батьківського коня. Тому батько їх виділяє і ставить їм юрти якнайдальше від своєї, — нехай самі ведуть господарство. А поки молодший, маленький синок підросте, батько може спокійно пасти свої табуни. Ти всіх обдарував, усіх синів наділив улусами [87] Улус — уділ, область.
, чому ж ти забув зробити наступником твого найменшого маленького сина, Кюдькана?
Каган випустив косу, довго сопів, нарешті сказав:
— Я оберігаю і хлопчика, і тебе… Тому я і не оголосив його наступником. Монголи ніколи не стануть любити і слухатися сина меркитки.
Кулан впала на коліна.
— А ось я не боюся любити єдиного і найкращого в світі, найнезвичайнішого з людей, сина меркитки, тебе, мій повелителю, посланого самим небом, тому що твоя мати, велика Оелун, була не монгольського роду, а з мого племені меркитів.
Чінгісхан захрипів, підвівся.
— Так, ти сказала до ладу! Про це всі забули. І хай не згадують… Твої слова я збережу в моєму серці. Нікуди не смій виїздити. Розклади знову килими. Після воєнних нарад з нойонами я приходитиму до тебе, моя маленька рись, моя жадана, моя Кюсюльтю!
І каган, важко ступаючи, вийшов із юрти. Кулан підвелася, звівши брови, поволі, в роздумі намотувала на руку свою довгу чорну косу. Вона покликала служницю. Китаянка міцно спала, притулившись біля стінки. Кулан розбудила її ударом маленької ноги і сказала:
— Грубіян! Мало не зламав руку!.. Розстели знову килими! Вплети ще жмуток кінського волосся в мою косу, — дикун мало не одірвав її! Завтра великий обід з іноземними послами. Дістанеш китайське голубе плаття, гаптоване срібними квітами…
Розділ восьмий
КАГАН ЛІЧИТЬ ПО ПАЛЬЦЯХ
Каган, обдумуючи те, що говорила «розлючена рись», тихо обходив курган. Перед ним знову підвелася тінь. Вони обмінялися паролями: «Чорний Іртиш» — «Підкорений всесвіт!» Каган пізнав у вартовому свого старого нукера, що супроводжував його в усіх наскоках.
— Що почув? Що побачив?
— Там, у далеких горах, багато вогнів. Бачиш, немов намисто з зірок, — це багаття жителів цієї рівнини, що втекли з своїми стадами в гори. Вони бояться нашого війська.
— А що поміж себе кажуть нукери?
— Кажуть, що ми всіх баранів доїдаємо, що коні об’їли всю траву і вже скубуть коріння, що мечі просять крові. Тому кажуть: великий каган мудріший за кас, він усе бачить, усе знає, скоро поведе нас туди, де всього вдосталь і нашому і кінському животу.
— Правильно! Каган усе бачить, усе знає, про все подумав. Побіжи мерщій до начальника тисячі Чагана. Скажи, що ми наказуєм зараз же сідати на коня, взявши з собою шість сотень.
— Зараз побіжу, мій хане!
— Стривай, скажи іще Чагаиу, що я буду загинати пальці і ждати його тут, на кургані, перед цим лужком.
Монгол, перевалюючись на кривих ногах, побіг униз з горба, а каган, опустившись на п’яти, нерухомо сидів, наставивши велике вухо, і прислухався до звуків, що линули з темряви. Він став сам собі лічити: «Раз, два, три, чотири…» — і коли долічував до сотні, то загинав один палець.
Місяць поволі котився в небі, то загортаючись у хмару, то знову виринаючи на темне небо, і тоді юрти нукерів, що широким кільцем розтягнулися навколо горба, то виднілися чіткі й близькі, то зникали в тінь від хмари і темніли невиразними плямами.
Читать дальше
