В. Ян - Чінгісхан

Туган і Бент-Занкиджа йшли поряд безмовними пустинними вулицями зруйнованого міста. Туган вів коня на поводі. Лунко віддавався тупіт копит у стінах покинутих будинків. Обоє пригадували далекі дні юності, проведеної в гомінливому Гурганджі, в будинку старого Мірзи-Юсуфа, що загинув під час розливу ріки.

— Усі ці довгі роки моїх блукань я думав про тебе, Бент-Занкиджа!

— Ось знову перед тобою подруга твого дитинства… І мені теж довелось побачити сяйво блискавок і почути удари грому, який потряс усю нашу землю… Але там, де в люту бурю падають могутні дуби і платани, там іноді зберігається неушкодженою маленька мишка, — і я врятувалась!

— Розкажи, що з тобою було за ці страшні роки?

— Слухай, що зі мною трапилось. Коли монголи схопили мене в Бухарі і примусили співати їхньому лютому владиці сумні пісні про загибель Хорезму, він похвалив мене і наказав тримати в його похідному хорі китайських співачок… Разом з ними я побувала всюди, де проходив цей винищувач людей. Одного разу Чінгісхан став скаржитися на біль в очах, на те, Що замість одного місяця перед ним випливають два місяці, що замість одного джейрана йому в степу ввижаються одразу три. Він думав, що з ним жартують злі духи. Монгольські шамани молились і танцювали перед Чінгісханом, але не зуміли відігнати злих духів. Лікарі боялися доторкнутися до нього і заглянути в його жахливі очі. Але старий арабський «кадах» [176] Кадах — арабське слово: очний лікар, окуліст. на ім’я Зін-Забан, що прибув до табору Чінгісхана, мужньо взявся вилікувати «потрясетеля всесвіту». Він справді швидко допоміг Чінгісханові. Лютий володар залишився вдоволений і спитав, яку нагороду він хоче. Старий лікар не просив скарбів, а тільки вказав пальцем на співачку жіночого хору, і цією співачкою була я! Чінгісхан наказав віддати мене лікареві. Старий замкнув мене в ендеруні [177] Ендерун — жіноча половина в приміщенні. , де я співала про чорні кучері юнака і родимку на щоці. Лікар почув і побив мене узорчастим поясом. Я заспівала про воїна, що забув посмішку. Старий знову провчив мене сирицею. Тоді я втекла від нього, і мені дали притулок у себе в похідних наметах жінки зневаженого в нас мандрівного племені вогнепоклонників люлі. Я ходила закутаною, як вони, в чорне покривало, і ніхто мене не виказав… Але, собі на горе, старий кадах Зін-Забан пішов скаржитися на мене грізному Чінгісханові і благав, щоб його воїни мене розшукали. Монгольський повелитель так розлютився, що всі навколо попадали на землю, схопивши обличчя в долоні… «Як ти наважився випустити із своїх рук мій дар? — кричав Чінгісхан. — Як ти не зумів підкорити собі свою дружину? Чоловік, якого не слухається дружина, не сміє жити в моїх володіннях! Візьміть його!» І бідолашного старого лікаря схопили кати і тут-таки відрубали йому розумну сиву голову. «Який страшний кінець!» [178] Звичайний вислів арабських казок, взятий з корану. З того часу я живу в племені люлі. Дізнавшись, що Хаджі Рахім сидить у клітці, я стала приносити йому хліб, горіхи, виноград. Я допомагала йому писати…

— І ти, сама гнана, допомагала йому?

— Через кожні три дні я ходила до в’язниці і передавила йому їжу. Разом з хлібом я передала Хаджі Рахімові кілька аркушів чистого паперу, а він крадькома подавав написані ним за три дні аркуші своїх спогадів. Переписавши у себе в наметі ці аркуші, я повертала їх Хаджі Рахімові і через три дні знову одержувала нові сторінки повісті про навалу монголів на Хорезм… Таким чином, одночасно з тією книгою, яку писав у клітці Хаджі Рахім, у мене зібрались аркуші другої такої самої книги, переписаної моєю рукою. Хай буде благословенна пам’ять Мірзи-Юсуфа, що навчив мене писати!..

— Ти зробила велику справу, — сказав Туган. — Якщо злісні імами спалять записки Хаджі Рахіма, у нас збережуться другі їхні аркуші! І внуки наші, і правнуки читатимуть повість Хаджі Рахіма про злодіяння Чінгісхана…

Вони підійшли до берега швидкої каламутної ріки. Тут стояли закурені повстяні намети племені люлі.

Біля підніжжя старого платана, на обривку килима Бент-Занкиджа поклала купку паперових аркушів. Яскравий місяць, що піднявся над руїнами Самарканда, освітлював жовті сторінки, де рівними рядками викладалася повість гнаного блукача.