— Чи довго втікачі блукатимуть?
— Туди, за містом, вище по річці, вже потроху сходяться люди і будують собі хатинки з хмизу та глини. Але живуть вони завжди під страхом: монголи можуть повернутися кожного дня, забрати, кого захочуть, і потягнути з собою на арканах… Хай збереже тебе аллах за твою щедрість!
— А що це за башта посеред міста?
— Завертай коня далі від оцих башт! Там в’язниця! Монгольські хани вже завели в’язницю у мертвому місті. При ній живуть монгольські кати. Вони залізними палицями розбивають голови засудженим. Я розкажу тобі, як вони це роблять.
Туган, не слухаючи, спустився вниз косогором. Пробравшись між руїнами мертвого міста, Туган під’їхав до фортеці, де височіли дві старі башти, похмурі й безмовні. Вздовж стіни на землі сиділи сумовиті родичі ув’язнених. Вартові з списами сторожили біля воріт. Осідлані коні дрімали, прив’язані до стовпів.
— Ти куди? Від’їжджай! — крикнув вартовий.
— У мене справа до наглядача в’язниці, — сказав Туган.
— Ти за нею знудьгувався?
— Можливо, якщо в башті сидить мій брат.
— У нас у в’язниці чимало розбійників. Але довго вони не засиджуються: їх приводять на майдан перед ровом і стукають по тім’ю залізною булавою. Пошукай там, у рові, може, знайдеш тіло брата. Як звали його?
— Він дервіш і пише книги, Хаджі Рахім аль-Багдаді.
— Довговолосий божевільний дервіш? Цей ще живий! Ми його звемо дивона (юродивий). Його посаджено надовго…
— «Навіки і до смерті»?
— Я занадто з тобою розбалакався… Прив’яжи коня і йди собі у двір. Спитаєш начальника в’язниці. Його будинок стоїть там-таки. Біля дверей на ганку підвішено глечик. Не забудь покласти в той глечик не менше шести дирхемів. Тоді начальник тебе слухатиме.
Туган прив’язав коня й увійшов у ворота. Начальник в’язниці стояв на терасі будинку у червоному ватяному халаті і зелених туфлях на босих ногах. Напівголий худий куховар, дзенькаючи залізним ланцюгом на ногах, сік сікачем у дерев’яній мисці баранину для кебабу. Кінець сивої бороди начальника, його нігті й долоні були пофарбовані червоною хною. Очеретяною тростиною він бив куховара по плечі й примовляв:
— Підсип перцю! Не лінуйся! Так! Полий гранатовим соком!
Туган помітив підвішений біля дверей глиняний глечик і опустив у нього десять мідних дирхемів. Начальник похмурим поглядом втупився в Тугана.
— Я мусульманський воїн із загону Субудай-багатура. З його дозволу їду розшукувати рідних. Ось моя пайцза! — Туган дістав дерев’яну дощечку з вирізаним написом і малюнком птаха, що висіла в нього на шнурку.
Начальник повертів пайцзу і повернув її Туганові.
— Що тебе привело в цей дім для відщепенців?
— Я шукаю родича, дервіша Хаджі Рахіма аль Багдаді. Чи нема такого?
— Хай прокляне його аллах і хай збереже нас, мене і тебе, від сумніву й знайомства з ним!
— За що його посадили? Я знав його людиною праведною.
— Ото праведник! Його посаджено на вимогу найсвятішого шейх-уль-іслама і достойніших імамів за байдужість до священних книг, за зухвале вільнодумство і за те, що в розмові він ніколи не згадував імені аллаха всевишнього. Загибеллю став його кінець!.. Вогонь буде його житлом!.. Так йому й треба!
Туган подумав і сказав:
— Обвинувачення йому пред’явлені тяжкі, але, може, ти все-таки дозволиш мені як-небудь полегшити його долю?
— Не турбуйся даремно! Йому зберегли життя тільки на вимогу Махмуд-Ялвача, великого візира у могутнього володаря нашої країни, хана Джагатая. Дервіша не випустять, доки він не напише книгу про життя й походи потрясателя всесвіту Чінгісхана.
— А коли Хаджі Рахім закінчить свої записки, його випустять?
— Ач чого захотів! Навіть якщо він розкається в своїх гріхах, його виведуть з в’язниці лише для того, щоб перед натовпом на майдані відрізати йому язик і руки. Ось чому дивона вже два роки пише книгу і писатиме ще років з тридцять аби віддалити день своєї загибелі.
Туган сказав:
— Зважаючи на те, що Хаджі Рахім був моїм благодійником, навчив мене читати й писати по-арабськи і годував мене, коли я вмирав від голоду я ладен на добрі діла пожертвувати мій єдиний золотий динар… — Туган показав золоту монету. — А ти, великий начальнику, прояви милість до приреченого на загибель і дозволь мені побачити Хаджі Рахіма.
— Дай мені золотий динар і йди в друге подвір’я. Там ти зможеш тішитися, скільки схочеш, своїм божевільним дивоною.
Таган поклав золоту монету у пофарбовану червоною хною долоню начальника в’язниці і пройшов у кам’яні ворота.
Читать дальше
