В. Ян - Чінгісхан

Чінгісхан, потемнілий і страшний, з блукаючими очима, підвівся на лікті і, задихаючись, видавлював слова:

— Добре бути молодим… навіть з колодкою на шиї… коли попереду сяють перемоги… Але Бату ще хлопчик… Він наробить помилок… І його теж загублять! Повеліваємо… щоб поряд з Бату… завжди був радником… мій самий вірний… барс з відгризеною лапою… обережний Субудай-багатур… Він його збереже і навчить воювати… Бату продовжить мої перемоги… І над всесвітом… простягнеться монгольська рука…

Чінгісхан упав набік. Ліве око примружилось, праве око, блискаюче й зловісне, стежило за присутніми.

Опустивши очі, всі довго мовчали… І пригадалися слова поетові:

У тиші заіржав кінь, що стояв біля намету. Здригнувшись, усі глянули на кагана, — його праве око, втративши блиск, потьмяніло.

Чінгісхан давно вже возив з собою труну, видовбану з суцільного дубового кряжа, облямовану зсередини золотом. Вночі сини потай поставили її посеред жовтого намету. У труну поклали Чінгісхана, одягненого в бойову кольчугу. Руки, складені на грудях, стискали руків’я нагостреного меча. Чорний шолом з воронованої сталі відтіняв зблідле суворе обличчя з склепленими повіками. Обабіч у труну були покладені: лук з стрілами, ніж, кресало і золота чаша для пиття…

Воєначальники, згідно з наказом кагана, приховували таємницю його смерті і продовжували облогу тангутської столиці. Коли тангути вийшли з головних воріт міста з почесними дарами і пропозицією миру, монголи накинулись на них, усіх перебили, потім вдерлися в місто й перетворили його на руїни.

Загорнувши труну Чінгісхана в повсть і поклавши на двоколісного воза, запряженого дванадцятьма биками, монголи рушили назад. Щоб ніхто передчасно не розповів про смерть повелителя народів, багатури, поки не прибули в Корінну орду, в дорозі вбивали кожне зустрічне створіння — і людей, і тварин, говорячи вмираючим:

— Вирушайте в надхмарне царство! Старанно служіть там нашому священному правителю!

Під час народного оплакування прославлений багатур Чінгісхана, переможець меркитів, китайців, кипчаків, іранців, грузин, аланів і урусів, полководець Джебе-иойон оголосив:

— Одного разу «той, хто встановив наше царство», полював на горі Бурхан-Халдун. У пустельному місці, на схилі гори він відпочивав під старим деревом. «Тому, кого вже нема», сподобалось оце дике місце і височезний стрункий кедр, що чіплявся за хмари. І я почув такі його слова: «Це місце. як пасовисько зручне для дикого оленя і пристойне для мого останнього пристанища. Запам’ятайте це дерево».

Полководці кагана згідно з наказом розшукали на горі вказане місце, де ріс надзвичайно високий кедр. Під ним було опущено в землю труну з тілом Чінгісхана.

Поступово навколо могили розрісся такий густий і дикий ліс, що не можна було пройти крізь нього і знайти місце поховання, так що навіть старі охоронці забороненого місця не вкажуть до нього дороги.

На широкій дорозі, що вела на схід від великої ріки Джейхун, де протягом багатьох століть проходили багаті каравани, одразу після монгольського погрому припинився рух. Спустіли придорожні крамнички та заїжджі двори, і стояли вони похмурі, без воріт і дверей, бо їх виламали воїни для багать. Зів’яли не зрошувані більше сади, бо нікому було прочищати арики і проводити воду.

Дивним і незвичним здавався молодий похмурий вершник в іноземному плащі, що самотньо їхав по курних шляхах, де всюди валялися розтягнені шакалами людські кістки. Вороний сухорлявий кінь арабської крові рівномірно постукував копитами, а вершник зрідка підбадьорював його свистом.