— Яка мертва пустеля! Ні людини, ні верблюда, ні собаки! — зітхав подорожній. — За весь день тільки два вовки не кваплячись пересікли дорогу, наче хазяїни цієї безмовної рівнини, схожої на безмежне кладовище… Якщо так буде й далі, то мій завжди невтомний кінь разом з хазяїном незабаром простягнеться навіки біля оцих білих черепів з слідами страшних монгольських мечів…
Темна ворухлива маса спереду видалась незвичайною. Кінь форкнув, нашорошив вуха. Вершник під’їхав ближче. Кілька великих понурих орлів тиснулися над здобиччю, що лежала посеред сліпуче залитої сонцем закуреної дороги.
Вершник свиснув. Важко змахуючи величезними крилами, орли знялися й сіли на ближньому горбі. Між свіжими дорожніми коліями в дивному стані, немов у судорожному пориві, лежала дівчинка в порваному туркменському одягу. Орли вже встигли зіпсувати її обличчя, яке ще зберегло ніжні риси.
— Знову монгольська робота! Вони хапають дітей, тримають, не піклуючись, потім, натішившись, кидають…
Звився канчук — і кінь поскакав. За поворотом дороги вершник наздогнав групу монголів. Два вози на високих скрипучих колесах, перевантажені награбованим добром, поволі посувалися вперед. На кожному возі на речах сиділа монголка у чоловічому лисячому малахаї та баранячій шубі і одноманітно покрикувала на запряжених биків, які байдуже ступали в хмарах куряви.
Позад волів шкутильгало троє напівголих виснажених полонених з зав’язаними за спиною руками і жінка, що хиталася від слабості. За ними плентався, висунувши язик, великий кудлатий собака. Монгольський хлопчик років семи, з двома косичками над вухами, підганяв полонених, наче пастух, який квапив поволі ступаючих корів.
— Урагш, урагш, муу! (Вперед, вперед, дурний!) — кричав хлопчик і по черзі стьобав кожного хворостиною. Одягнений він був у підіткнутий за пояс ватяний халат, зідраний з дорослого, на його ногах були великі чоботи, і, щоб вони не спадали, маленький монгол туго перев’язав їх під коліньми ремінцями. Усвідомлюючи важливість дорученої йому роботи, хлопчик особливо підганяв жінку, яка тяглася лише завдяки мотузці, прив’язаній до воза. Крізь дірки жовтого плаття просвічувала її кістлява спина з темно-червоними рубцями. Жінка голосила:
— Відпустіть мене! Я повернусь! Там лишилася моя дочка Хабіче… Я сама потягну її!
— Яку ще тобі дочку треба? — перепитав її старий монгол, виринувши на сивому коні з курної хмари. — Сама ледве плентається на мотузці, а хвалиться, що потягне другу клячу!..
Старий стьобнув жінку канчуком. Вона рвонулася вперед і впала. Вірьовка, якою вона була прив’язана, натягнулась і поволокла полонянку. Монголка з воза закричала:
— Чого ти, старий пес, такий жадера? Була б крива вівця, я б узяла її до себе на коліна, — од вівці хоч м’ясо і шкура. А яка нам користь від оцієї тварюки? її дочка вже здохла, ось і вона звалилась. А нам, ой, як далеко ще плентатися додому, до рідних берегів Керулену!.. Покинь її!
— Не здохне! Живуча! — хрипів від злості старий. — І це падло і ці три молодці — всі в мене дійдуть до нашої юрти. Он наші сусіди по двадцять рабів додому женуть, а ми не можемо пригнати чотирьох? Ей ви, тварюки, вперед! Урагш, урагш!
Монгол стьобнув батогом жінку, що волоклася за возом, вірьовка обірвалась, і рабиня лишилася на дорозі. Вози котилися далі. Старий притримав сивого коня, цмокнув язиком і спитав молодого вершника, що саме під’їхав:
— Виживе чи не виживе? Купи її в мене! Дешево продаю, всього за два золотих динари…
— Вона й до ночі не доживе! Хочеш два мідних дирхеми?
— Давай! А то й справді не доживе! Тоді й цього я не одержу. — Монгол засунув за халяву дві одержані від вершника мідні монети і риссю помчав доганяти свій обоз.
Вершник звернув набік і, не озираючись, поскакав через висхе поле…
Спереду виникли білі руїни, химерні купи уламків, старі стіни з проломами і кілька великих арок. На них ще збереглися різнокольорові арабські написи. Багато майстерності й думки було вкладено зодчими, які збудували ці стрункі будинки, а ще більше праці внесли невідомі робітники, які склали з великих квадратних цеглин і красиві палаци, і вражаючі медресе, і стрункі мінарети. Монголи все це перетворили на покриті кіптявою руїни.
— Один би сніп сухої конюшини і кілька коржів, — шепотів вершник, — і тоді ми, проїхавши ще день, дістанемося до зелених гір, де знайдуться і люди, і дружня бесіда біля багаття.
Кам’яні руїни вже близько. Ось під масивною аркою важкі ворота, розчинені навстіж. Двері оббиті залізом з великими, як тарілка, опуклими головками цвяхів. «Знайомі ворота! Колись тут проходили дервіш Хаджі Рахім, селянин Курбан-Кизик і хлопчик Туган. Тепер Туган виріс і став умілим воїном, але, як безпритульний подорожній, не знаходить собі ні хліба, ні пристановища благородній Бухарі, раніше такій квітучій і такій багатолюдній».
Читать дальше
