— Щоб скрізь встановити мир, потрібна війна!.. Наші старійшини в степу недарма вчать: «Тільки коли ти заб’єш свого непримиренного ворога, то і вдалині і поблизу стане спокійно…» А я не розгромив ще мого давнього ворога, тангутського царя Бурханя! І друга половина всесвіту ще не під моєю п’ятою… Чи можу я це терпіти? Хоча ти і мудрець, але твоя просьба не ділова! Такими просьбами нас більше не обтяжуй!
Чінгісхан підвівся і, вчепившись в бильця трону, тремтячи від люті, прошипів:
— Дозволяємо вийти!
Зиму цього року Чінгісхан провів біля Самарканда. Він не любив тісноти міст і жив у монгольському таборі.
Спочатку випадало багато дощу, так що вся земля наситилася водою і проїхати стало важко. Потім часто випадав сніг, і настав такий холод, що багато коней і волів замерзло і валялося по дорогах.
Мудрець Чань-Чунь жив у колишньому заміському палаці хорезм-шаха «Кек-серай», оточеного садами. Там старий писав вірші. До нього юрбою приходили голодні селяни, в яких монгольські воїни забрали все майно, худобу, дружин і дітей. Чан-Чунь роздавав надіслану Чінгісханом їжу і сам варив для прохачів кашу.
Розділ четвертий
ПОВЕРНЕННЯ МОНГОЛІВ ДО «КОРІННОЇ ОРДИ»
Коли Чінгісхан, бажаючи перемінити стоянку табору, наказав війську вирушити з Самарканда до річки Сейхун, то, з його веління, стара цариця Хорезму Туркан-Хатун, мати шаха Мухаммеда, весь колишній гарем шаха й інші знатні полонені жінки стояли вздовж дороги, якою посувалися монголи; доки всі воїни не проїхали мимо, вони голосно співали, оплакуючи загибель держави Хорезму.
На початку року Барана (1223) табір Чінгісхана розташувався на правому березі ріки Сейхун. Сюди прибули на курултай викликані Чінгісханом його сини: Джагатай, Угедей і Тулі, крім старшого гордого і непокірного сина Джучі. З синами, ханами і головними воєначальниками Чінгісхан радився про план завоювання протягом найближчих тринадцяти років усіх західних країн, аж до Останнього крайнього моря.
Табір Чінгісхана був розташований серед садів, покинутих населенням, яке розбіглося навтіки. Сюди у великій кількості спускалися з ближніх гір кабани. Чінгісхан любив полювати на них, поражаючи їх з коня списом і стрілами.
Одного разу він погнався за дикими свиньми, його кінь спіткнувся. Хан упав, а кінь поскакав. Величезний кабан зупинився, стежачи за Чінгісханом, що нерухомо лежав перед ним. Потім він, не поспішаючи, пішов в очерет. Наспіли інші мисливці, спіймали і привели коня. Каган припинив полювання і, повернувшись до табору, наказав привести китайського мудреця Чан-Чуня, щоб той пояснив, чи не було в цьому падінні Чінгісхана перед дикою свинею втручання вічного неба? Чан-Чунь сказав:
— Усі ми повинні оберігати наше життя. У великого кагана вік уже похилий, і йому слід менше полювати. Те, що нечистий кабан не наважився напасти на «потрясателя всесвіту», який лежав у болоті, — це знак заступництва неба.
— Мені покинути полювання? Ні, цю пораду не можна виконати! — відповів Чінгісхан. — Ми, монголи, змалку звикли полювати і стріляти з коня, і навіть старі не можуть залишити цю звичку. А втім, слова твої я збережу в моєму серці.
Чінгісхан, бажаючи нагородити Чан-Чуня, повелів пригнати стадо молочних корів і табун добірних коней, але мудрець цього подарунка не прийняв, відповівши, що може повернутися назад до своїх китайських гір у звичайному поштовому возі. Потім мудрець після прощального візиту до кагана вирушив назад у супроводі своїх двадцяти учнів і загону воїнів. Чимало наближених Чінгісхана проводжали старого даоса з глечиками вина і корзинами рідкісних плодів. Прощаючись, багато хто втирав сльози.
У рік Мавпи (1224) Чінгісхан повів своє військо назад у монгольські степи.
Як старий тигр, що, зжерши голову, поволі повертається в густий очерет до свого лігва, волочачи одвисле черево, так поволі посувалося військо Чінгісхана, обтяжене величезною здобиччю. Кожен воїн мав по кілька в’ючних коней, верблюдів і биків. Разом з воїнами рушили і стада баранів, і рипучі двоколісні вози, навантажені одягом, килимами, зброєю, мідним посудом та іншими награбованими у мусульман речами. Тут-таки і на конях, і на верблюдах, і на возах їхали монгольські й різноплемінні жінки та діти, і довгими, безконечними рядами йшли полонені, виснажені, обдерті й босі.
Весь цей похід посувався не кваплячись, влаштовуючи зупинки в місцях, де зручні пасовиська, так що військо провело в дорозі і літо й зиму, лишаючи довгий слід у вигляді здохлих облуплених коней та биків і трупів полонених, що не витримали труднощів дороги через безводні щебенисті рівнини Центральної Азії.
Читать дальше
