Проїхавши через спустошене місто Балх, де було чути лише гавкання голодних собак, бо жителі розбіглись, Чан-Чунь через чотири дні дороги по горах прибув до табору Чінгісхана, до його жовтого намету, що стояв над стрімким урвищем.
У супроводі намісника в Самарканді Ахайя-Тайші, який знав китайську і монгольську мови, Чан-Чунь з’явився до грізного володаря. Тому що всі «даоси», з’являючись до китайського повелителя, ніколи не ставали перед ним на коліна і не били земних поклонів, то і Чан-Чунь, увійшовши в юрту кагана, тільки нахилився і склав на знак шаноби долоні.
Перед великим каганом стояв висхлий старець, бронзового кольору, обпалений спекою і вітрами, з опуклим лобом і білим пухом на потилиці. Він здавався жебраком у мотузяних сандалях на босу ногу і ветхому плащі, але він спокійно і без страху дивився на «володаря всесвіту», потім опустився на килим.
Чінгісхан, темнолиций, з рудою посивілою бородою, в чорній шапці з великим смарагдом і трьома лисячими хвостами, що спадали на плечі, сидів на золотому троні, підібгавши ноги. Він вдивлявся некліпаючими, зеленкуватими, як у кішки, очима в старого мудреця, дряхлого і вбогого, від якого тепер чекав свого порятунку. Чінгісхан був, як і його гість, у простому полотняному чорному вбранні, і в нього борода так само була вкрита білим інеєм старості, але шляхи у кожного були різні. Китайський мудрець ішов від людей в пустельні місця, все своє життя присвятив вивченню наук, відшукуючи таємницю спасіння людей від хвороб, страждань, старості і смерті, і допомагав усім, хто до нього звертався з благанням. А каган завжди був вождем величезних армій, посилав воїнів на винищення і загибель інших народів, усі свої перемоги він здобував, знищуючи десятки тисяч людей. Тепер, коли надійшли останні роки життя, тепер від цього виснаженого пустинника залежало, щоб Чінгісхан знову став молодим і дужим і назавжди уник чіпких рук смерті, яка весь час іде слідом за каганом, яка готувалася перетворити його, найсильнішого на землі, в прах і небуття.
Обидва старі довго мовчали. Потім Чінгісхан спитав:
— Чи благополучна була твоя подорож? Чи всього тобі вистачало в тих містах, де ти зупинявся?
— Спочатку мені постачали різну їжу вдосталь, — відповів Чан-Чунь. — Але останнім часом, коли я проїжджав землі, де побувало твоє військо, скрізь ще було видно сліди битв і пожеж. Там добувати харч було важко.
— Тепер ти матимеш усе, що захочеш. Приходь щодня до мене обідати.
— Ні, мені не потрібна така ласка! Гірський дикун живе подвижником і любить залишатися на самоті.
Служники принесли кумис, мудрець од нього відмовився. Каган сказав:
— Живи в мене, як хочеш. Ми покличемо тебе для особливої бесіди. Дозволяємо йти.
Чан-Чунь підвівся, склав долоні, помахав ними на знак поваги і вийшов.
Незабаром монгольське військо вирушило назад на північ через землі Мавераннагру. В дорозі Чінгісхан не раз присилав мудрецеві виноградного вина, динь і різної їжі.
Через ріку Джейхун військо швидко перейшло по майстерно збудованому на човнах плавучому мосту і попрямувало в бік Самарканда.
Одного разу під час зупинки Чінгісхан надіслав до Чан-Чуня повідомлення, що пізно вночі він чекає його для важливої бесіди.
Коли гомін табору став затихати і чимраз сильніше було чути трелі жаб, Ахайя-Тайші провів мудреця Чан-Чуня повз нерухомих вартових до жовтого намету великого кагана.
Обабіч золотого трону у високих срібних свічниках горіли товсті воскові свічки. Чінгісхан сидів, підібгавши ноги, на білому повстяному підсідельнику, і від круглої лакованої шапки з чорними лисячими хвостами обличчя його було в тіні, лише очі горіли, мов у тигра. Біля нього на килимі сиділи двоє секретарів, що знають монгольську і китайську мови.
Чан-Чунь опустився на килим перед троном і сказав:
— Я — дикун гір і вже багато років вправляюся в «дао» — у вченні про найпрекрасніше і найвеличніше. Я люблю перебувати тільки в дуже відлюдних і тихих місцях, люблю блукати пустелею чи стояти там, роздумуючи. А тут, поблизу царського намету, — постійний гомін від великої кількості воїнів, їхніх коней і возів. Від цього мій дух неспокійний. Тому, чи не буде мені дозволено їхати з моєї волі то поперед, то позад твого походу? Для гірського дикуна це буде великою ласкою.
— Хай буде так, як ти бажаєш, — відповів каган. Потім він спитав: — Поясни мені, що таке грім? Чи правду кажуть мені чаклуни і головний шаман Бекі, нібито грім — це гримання богів, які живуть на небі за хмарами, коли вони гніваються на людей? А гніваються вони тоді, коли люди в жертву їм приносять не чорних тварин, як належить, а тварин іншого кольору. Чи вірно це?
Читать дальше
