Олексій Толстой - Ходіння по муках

Він підняв плечі, з усмішкою подивився повз Дашу на гуляючих.

— Дякую за жалість.

Даша зітхнула: якби Безсонов був маленьким хлопчиком, вона повела б його до себе, вимила б теплою водою, нагодувала б цукерками. А що вона вдіє з цим, — сам собі вигадав муку і мучиться, сердиться, ображається.

— Олексію Олексійовичу, якщо хочете, — пишіть мені щодня, я буду відповідати, — сказала Даша, дивлячись йому в обличчя якнайдобріше. Він відкинув голову, засміявся дерев’яним сміхом:

— Дякую… Але мені огидні папір і чорнило… — Скривився, наче сьорбнув кислого. — Або ви — свята, Даріє Дмитрівно, або ви — дурна… Ви — пекельна мука, послана мені ще за життя, зрозуміли?

Він хотів був піти, але ніби не міг відірвати ніг. Даша стояла, похиливши голову, — вона все зрозуміла, їй було сумно, але на серці холодно. Безсонов дивився на її схилену шию, на незаймані, ніжні груди, видні в проріз білого плаття, і думав, що, звичайно, — це смерть.

— Будьте милосердні, — сказав він простим, тихим, людяним голосом. Вона, не підводячи голови, прошепотіла зараз же: «Так, так». І пішла між деревами. Востаннє Безсонов відшукав поглядом у натовпі її світловолосу голову, — вона не обернулась. Він поклав руку на дерево, вчепився пальцями в зелену кору, — земля, останнє пристановище, вислизала з-під ніг.

Тьмяним кругом над торфовими пустинними болотами висів місяць. Курів туман по канавах залишених траншей. Всюди стирчали пеньки, подекуди чорніли низькорослі сосни. Було вогко й тихо. По вузькій греблі повільно, кінь за конем, посувався санітарний обоз. Смуга фронту була лише верст за три, за зубчастим обрисом лісу, звідки не дблітало ані звука.

В одному з возів у сіні навзнак лежав Безсонов, прикрившись попоною, що тхнула кінським потом. Щоночі після заходу сонця у нього починалась пропасниця, від якої цокотіли зуби, все тіло наче висихало, і в мозку з холодним кипінням проходили ясні, уривчасті думки. Це було дивне відчуття втрати ваги тіла.

Натягнувши попону до підборіддя, Олексій Олексійович дивився в імлисте, гарячкове небо, — ось він — кінець земної путі: імла, місячне світло, і, наче колиска, погойдується віз; так, обійшовши круг століть, знову риплять скіфські колеса. А все, що було, — сни: вогні Петербурга, строга пишність будівель, музика в сяючих теплих залах, звабливість театральної завіси, що піднімається вгору, звабливість сніжних ночей, жіночих рук, розкинутих на подушках, темних, безумних зіниць… Хвилювання від слави… Розкошування славою… Напівсвітло робочої кімнати, захоплене биття серця і захват від слів, що народжуються… Дівчина з білими ромашками, що несподівано швидко увійшла з світла прихожої в його темну кімнату, в його життя. Все це сни… Гойдається віз… Збоку йде мужик у картузі, насунутому на очі: дві тисячі років він ступає збоку коло воза… Ось він, розкритий у місячній імлі, безмежний простір часу… З темряви віків насуваються тіні, чути — риплять вози, чорними коліями борознять світ. А там, у тьмяному тумані, — стирчать пічні комини, серед згарищ дими до самого неба, й рипіння, і гуркіт коліс. І рипіння, і гуркіт дедалі гучнішають, ширшають, все небо сповнене гуркоту, що потрясає душу…

Раптом віз спинився. Крізь гуркіт, що сповнював білясту ніч, чулися злякані голоси обозних. Безсонов підвівся. Невисоко над лісом, в світлі місяця, пливла довга колона, поблискуючи гранчастими боками, — повернулася, блиснула, ревучи моторами, і з черева її з’явився вузький синювато-білий промінь світла, побіг по болоту, по пеньках, по звалених деревах, по ялиннику і вперся в сошу, у вози.

Крізь гуркіт почулися неголосні звуки, наче швидко застукотів метроном… З возів посипались люди. Санітарна двоколка звернула на болото і перекинулась… І от, за сто кроків від Безсонова, на соші спалахнув сліпучий кущ світла, чорною купою піднявся в повітря кінь, віз, знявся величезний стовп диму, і гуркотом та вихром розкидало весь обоз. Коні з передками поскакали по болоту, побігли люди. Воза, де лежав Безсонов, шарпнуло, перекинуло, і Олексій Олексійович покотився під сошу, в канаву, — в спину йому вдарило важким мішком, завалило соломою.

Цепелін кинув другу бомбу, потім гуркіт моторів його почав віддалятися і вщух. Тоді Безсонов, стогнучи, почав розгрібати солому, насилу виповз з-під поклажі, що навалилася на нього, обтрусився і видряпався на соту. Тут стояло кілька возів, боком, без передків; на болоті, закинувши морду, лежав кінь в голоблях і, як заведений, сіпав задньою ногою.