Олексій Толстой - Ходіння по муках

Ціле літо йшов наступ. Призивались все нові роки запасних. Сорокатрирічних мужиків брали з поля, з робіт. По всіх містах формувалися поповнення. Число мобілізованих сягало мало не двадцяти чотирьох мільйонів. Над Німеччиною, над усією Європою нависла стародавнім жахом хмара азіатських полчищ.

Москва дуже спустіла за це літо — війна, як насосом, викачала чоловіче населення. Микола Іванович поїхав на фронт, у Мінськ. Даша й Катя жили в місті тихо і самотньо, — роботи було багато. Надходили іноді коротенькі й сумні листівки від Телєгіна, — він, виявляється, пробував утекти з полону, але був спійманий і переведений у фортецю.

Деякий час до сестер ходив дуже милий чоловік, капітан Рощин, якого було відряджено в Москву приймати спорядження. Його одного разу привіз на обід Микола Іванович з Міського союзу на своєму автомобілі. З того часу Рощин почав заходити.

Щовечора, в сутінки, дзвонив на парадному дзвінок. Катерина Дмитрівна зараз же обережно зітхала і йшла до буфета — покласти варення у вазочку або нарізати до чаю лимон. Даша помітила, що коли, слідом за дзвінком, у їдальні з’являвся Рощин, Катя не зразу обертала до нього голову, а хвилинку ждала, потім на губах у неї з’являлася звичайна ніжна усмішка. Вадим Петрович Рощин мовчки кланявся. Він був худорлявий, з темними невеселими очима, з оббритим ладним черепом… Не поспішаючи, сівши до столу, він тихим голосом розповідав воєнні новини. Катя, принишкнувши за самоваром, дивилася йому в обличчя, а по очах її, з великими зіницями, було видно, що вона слухає його особливо. Зустрічаючись з її поглядом, Рощин трохи начебто хмурився. Здригалися під столом його шпори. Іноді за столом заходило довге мовчання, і раптом Катя зітхала і, почервонівши, винувато усміхалась. Годині об одинадцятій Рощин підводився, цілував руку, Каті — шанобливо, Даші — неуважно, і йшов, просячи не проводити його до прихожої. По безлюдній вулиці довго чути було його тверді кроки. Катя перетирала чашки, зачиняла буфет, і, так само не сказавши ні слова, йшла в свою кімнату, і повертала в дверях ключ.

Одного разу, коли заходило сонце, Даша сиділа коло відчиненого вікна. Над вулицею високо літали стрижі. Даша слухала їх тонкі скляні голоси і думала, що завтра буде жаркий і ясний день, якщо стрижі високо, і що стрижі нічого не знають про війну, — щасливі птахи.

Сонце зайшло, і над містом стояв золотистий пил. В сутінках коло воріт і під’їздів сиділи люди. Було сумно, і Даша ждала, і от неподалік споконвічною міщанською вечірньою нудьгою заграла шарманка. Даша сперлась ліктем на підвіконник. Високий, аж до самих горищ, жіночий голос співав: «Суху шкоринку я там їла, холодну воду я пила…»

Ззаду до Дашиного крісла підійшла Катя і теж, мабуть, слухала, не рухаючись.

— Катюшо, як співає гарно.

— За що? — промовила раптом Катя низьким і диким якимось голосом. — За що нам це послано? Чим ми винні? Коли воно скінчиться, — адже буду старою бабою, ти зрозуміла? Я не можу більше, не можу, не можу!.. — Вона, задихаючись, стояла коло стіни, коло портьєри, бліда, із зморшками, що виступили біля рота, дивилась на Дашу сухими, потемнілими очима.

— Не можу більше, не можу! — повторювала вона тихо і хрипко. — Це ніколи не скінчиться!.. Ми вмираємо… Ми ніколи більше не зазнаємо радощів… Ти чуєш, як вона виє? Живцем ховає…

Даша обхопила сестру, гладила її, хотіла заспокоїти, але Катя підставляла лікті, відхилялась.

У прихожій подзвонили. Катя відсторонила сестру і дивилася на двері. Увійшов Рощин в грубій сукняній сорочці, в нових юхтових чоботях. Усміхнувшись, він поздоровкався з Дашею, подав руку Каті і раптом здивовано глянув на неї і нахмурився. Даша зараз же вийшла в їдальню. Ставлячи чайний посуд на стіл, вона почула, як Катя стримано, але тим самим низьким і хриплуватим голосом, спитала Рощина:

— Ви виїжджаєте?

Покашлявши, він відповів сухо:

— Так.

— Завтра?

— Ні, через годину з чвертю.

— Куди?

— В діючу армію. — І потім, трохи помовчавші, він заговорив: — Річ ось у чому, Катерино Дмитрівно. Ми бачимось, очевидно, востаннє, і я наважився сказати…

Катя перебила його квапливо:

— Ні, ні… Я все знаю… І ви теж знаєте про мене…

— Катерино Дмитрівно, ви…

Розпачливим голосом Катя крикнула:

— Так, бачите самі!.. Благаю вас — ідіть…

У Даші в руках затремтіла чашка. Там, у вітальні, мовчали. Нарешті Катя промовила зовсім тихо:

— Ідіть, Вадиме Петровичу…

— Прощайте.