Олексій Толстой - Ходіння по муках

Аркадій Жадов сидів на старенькому диванчику, на другому поверсі дому в єдиній жилій кімнаті. Порожній рукав його колись елегантного френча був засунутий за пояс. Обличчя з припухлими повіками вибрите чисто, проділ ретельно пригладжений, на вилицях два рухливих жовна.

Примруживши очі від диму цигарки, Жадов пив червоне вино, що лишилося ще в бочках у погребі батьківського його дому. На другому кінці диванчика сиділа Єлизавета Київна, теж пила вино й курила, лагідно усміхаючись. Жадов привчив її мовчати цілими днями, — мовчати і слухати, коли він, видудливши пляшок з шість старого каберне, почне висловлюватись. А думок у нього за війну, за голодне сидіння в «Шато Каберне», напівзруйнованому будинку на двох десятинах виноградника — єдиній спадщині, що залишилась у нього після батькової смерті, — жорстоких думок у Жадова набралось багато.

Шість місяців тому в тиловому лазареті, в одну з поганих ночей, коли у Жадова нила неіснуюча, відрізана рука, він сказав Єлизаветі Київні з роздратуванням, злісно й образливо:

— Замість витріщатися на мене цілу ніч закоханими очима, заважати спати, — покликали б завтра попа, щоб скінчити цю мороку.

Єлизавета Київна зблідла, потім кивнула головою, — гаразд. У лазареті їх обвінчали. В грудні Жадов евакуювався в Москву, де йому зробили другу операцію, а ранньою весною вони з Єлизаветою Київною приїхали в Анапу й оселилися в «Шато Каберне». Засобів для життя у Жадова не було ніяких, грошенята на хліб добувалися від продажу старого інвентаря і домашнього манаття. Зате вина було вдосталь — любительського каберне, витриманого за роки війни.

Тут, у порожньому, напівзруйнованому домі, з баштою, засидженою птахами, настало довге і безнадійне безділля. Балачки всі давно перебалакані. Попереду порожнеча. За Жадовими наче зачинились двері наглухо.

Єлизавета Київна намагалась заповнити собою порожнечу болісно довгих днів, але виходило у неї це погано: в бажанні подобатись вона була смішна, неохайна і невміла. Жадов дражнив її цим, і вона з розпачем думала, що, незважаючи на широту думок, страшенно чутлива як жінка. І все-таки ні за яке інше вона не віддала б цього злиденного життя, повного образ, засмоктуючої нудьги, плазування перед чоловіком і рідких хвилин божевільного захвату.

Останнім часом, коли засвистала осінь по голому узбережжі, Жадов став особливо дражливий: не ворухнись, — зараз же у нього сіпалась губа над злими зубами, і крізь зуби, виразно відрубуючи слова, він говорив страхітливі речі. Єлизавета Київна іноді тільки в душі здригалась, тіло її бралося гусячою шкірою від образ. І все-таки цілими годинами, не зводячи очей з вродливого, змарнілого обличчя Жадова, вона слухала його нісенітниці.

Він посилав її за вином у склепистий цегляний погріб, де бігали великі павуки. Там, присівши коло бочки, дивлячись, як у череп’яний глечик біжить багровий струмінь каберне, Єлизавета Київна давала волю думкам. Із захоплюючим болем думала вона, що Аркадій коли-небудь уб’є її тут, у погребі, і закопає під бочкою. Мине багато зимових ночей. Він засвітить свічку і спуститься сюди до павуків. Сяде перед бочкою і, дивлячись отак само на струмінь вина, раптом покличе: «Лізо…» І тільки побіжать павуки по стінах. І він заридає вперше в житті від самотності, від смертельної нудьги. Так мріючи, Єлизавета Київна надолужувала всі образи, — кінець кінцем не він, а вона візьме гору.

Вітер усе дужчав. Дрижали шибки від його поривів. На башті заревів дикий голос і пішов ревти, видно, на всю ніч. Жодної зірки не засвічувалось над морем.

Єлизавета Київна вже три рази спускалася в погріб, наповнювала глечик. Жадов усе сидів нерухомо і мовчки. Треба було ждати сьогодні вночі особливих розмов.

— А картопля є у нас? — несподівано і голосно промовив Жадов. — Ти, здається, могла б помітити, що я не їв з учорашнього дня.

Єлизавета Київна завмерла. Картопля, картопля… З ранку вона так була зайнята своїми думками, ставленням до неї Аркадія, що не подумала про вечерю. Вона рвонулася з диванчика.

— Сядьу нечупаро, — крижаним голосом сказав Жадов. — Я й без тебе знаю, що картоплі у нас нема. Мушу тобі сказати, що ти в житті ні на що не здатна, крім того, щоб думати всякі дурниці.

— Я побіжу до сусідів, можна обміняти на вино трохи хліба і картоплі.

— Ти це зробиш, коли я скінчу говорити. Сядь. Сьогодні мною остаточно вирішено питання про припустимість злочину. (При цих словах Єлизавета Київна загорнула хустку, посунулась у куток дивана). З дитинства мене цікавило це питання. Жінки, з якими я зустрічався, вважали мене злочинцем і з особливим запалом віддавались мені. Але ідея злочинності мною розв’язана лише за минулу добу.