Олексій Толстой - Ходіння по муках

— Ешелони відправляються на фронт без гвинті иок, в окопах сидять з палицями. Гвинтівка — одна на кожну п’яту людину. Ідуть в атаку з тими ж палицями, сподіваючись узяти гвинтівку, коли вб’ють сусіда. Ах, чорт візьми, чорт візьми!..

Даша сходила з ганку і спиралась ліктями на хвіртку. Світло з тераси падало на глянсуваті лопухи коло паркана, на дорогу. Мимо, похиливши голову, загрібаючи босими ногами пил, нехотя — з горя, йшов Мотронин син, Петька. Йому нічого більш не залишалось, як вернутися на кухню, дати себе набити і лягти спати.

Даша виходила за хвіртку і поволі йшла до річки Хімки.

Там, у темряві, стоячи на кручі, вона прислухалась, — десь, чутне тільки вночі, дзюрчало джерело; зашурхотіла, покотилась до води і хлюпнула земля з сухої кручі. Збоку непорушно бовваніли чорні дерева, — раптом сонно починало шуміти листя, і знову було тихо. «Коли ж, коли ж, коли?» — неголосно говорила Даша і хрустіла пальцями…

В перших числах червня, в свято, Даша встала рано і, щоб не будити Катю, пішла митися на кухню. На столі лежала купа овочів і поверх неї якась зеленувата листівка, мабуть, торговець овочами взяв її на пошті разом з газетами. Петька, Мотронин син, сидів на порозі і, сопучи, прив’язував до палички курячу ногу. Мотрона розвішувала на акації білизну.

Даша налила в череп’яний таз води, що пахла річкою, спустила з плечей сорочку і знову подивилась, — що воно за чудна листівка? Взяла її за кінчик мокрими пальцями, там було написано: «Люба Дашо, я турбуюсь, чому ні. на один з моїх листів не було відповіді, невже вони пропали?»

Даша швидко сіла на стілець, потемніло в очах, ослабли ноги…

«Рана моя зовсім загоїлась. Тепер я щодня займаюсь гімнастикою, взагалі тримаю себе в руках. А також вивчаю англійську і французьку мови. Обнімаю тебе, Дашо, якщо ти мене ще пам’ятаєш. І. Телєгін».

Даша підняла сорочку на плечі і прочитала листа вдруге:

«Якщо ти мене ще пам’ятаєш!..»

Вона схопилась і побігла до Каті в спальню, відгорнула ситцеву фіранку на вікні.

— Катю, читай вголос!..

Сіла на постіль до переляканої Каті, і, не дожидаючи, прочитала сама, і зараз же схопилась, сплеснула в долоні:

— Катю, Катю, як це жахливо!

— Але ж, слава богу, він живий, Данюшо.

— Я люблю його!.. Господи, що мені робити!.. Я питаю тебе, — коли скінчиться війна?

Даша схопила листівку й побігла до Миколи Івановича. Прочитавши листа, в розпачі, вона вимагала від нього найточнішої відповіді: коли скінчиться війна?

— Голубонько ти моя, та цього ж ніхто тепер не знає.

— Що ж ти тоді робиш у цьому дурнячому Міському союзі? Тільки мелете нісенітницю з ранку до ночі. Зараз їду в Москву до командуючого військами. Я вимагатиму від нього…

— Що ти від нього вимагатимеш?.. Ах, Дашо, Дашо, ждати треба.

Кілька днів Даша не знала де подітися, потім затихла, ніби померхла; вечорами рано йшла в свою кімнату, писала листи Іванову Іллічу, запаковувала, зашивала в парусину посилки. Коли Катерина Дмитрівна заводила мову про Телєгіна, Даша звичайно мовчала; на вечірні прогулянки вона тепер не ходила, сиділа більше з Катею, шила, читала, — здавалось, якнайглибше треба було загнати в себе всі почуття, обрости буденною, невразливою шкірою.

Катерина Дмитрівна хоч і зовсім очуняла за літо, але так само, як і Даша, наче погасла. Часто сестри говорили про те, що на них, та й на кожну тепер людину, ліг, як жорно, тягар. Тяжко прокидатися, тяжко ходити, тяжко думати, зустрічатися з людьми; не діждешся — коли можна лягти в постіль, і лягаєш замучена, тільки й радості — заснути, забутися. От Жилкіни вчора покликали гостей на нове варення, а за чаєм приносять газети, — в списках убитих — брат Жилкіна: поліг на полі слави. Хазяї пішли в кімнати, гості посиділи на балконі в сутінках і розійшлись мовчки. І так — всюди. Жити стало дорого. Попереду неясно, сумно. Варшаву віддали. Брест-Литовськ висаджений у повітря і взятий ворогом. Всюди шпигунів ловлять.

На річці Хімці, в яру, завелись розбійники. Цілий тиждень ніхто не ходив у ліс — боялись. Потім стражники вибили їх з яру, двох узяли, третій утік, перекинувся, кажуть, у Звенигородський повіт — обчищати двори.

Якось уранці, на майданчик поблизу смоковниковської дачі, примчав, стоячи в прольотці, візник. Було видно, як з усіх боків побігли до нього жінки, куховарки, діти. Щось сталося. Дехто з дачників вийшов за хвіртку. Витираючи руки, потюпала через сад Мотрона. Візник, червоний, гарячий, говорив, стоячи в прольотці: