Олексій Толстой - Ходіння по муках

Коли Жадова привезли в летючку, лікар гукнув до Єлизавети Київни: «Молодчика вашого привезли. На стіл, негайно різати».

Жадов був непритомний, із загостреним носом, з чорним ротом. Коли з нього зняли сорочку, Єлизавета Київна побачила на білих широких грудях його татуїровку — мавпи, що зчепилися хвостами. Під час операції він зціпив зуби, і обличчя його стало зводити судорогою.

Після муки, перев’язаний, він розплющив очі. Єлизавета Київна нахилилась до нього.

— Шістдесят один, — сказав він.

Жадов марив до ранку і потім заснув. Єлизавета Київна просила, щоб їй самій дозволили відвезти його у великий лазарет при штабі дивізії.

Даша увійшла в їдальню. Микола Іванович і Дмитро Степанович, що приїхав три дні тому, викликаний терміновою телеграмою з Самари, замовкли. Притримуючи коло підборіддя білу хустку, Даша глянула на червоне, з розпатланим волоссям обличчя батька, який сидів, підібгавши ногу, глянула на перекривленого, з червоними повіками Миколу Івановича. Даша теж сіла коло стола. За вікном у синюватих сутінках стояв ясний вузький серп місяця.

Дмитро Степанович курив, сиплючи попелом на волохатий жилет. Микола Іванович старанно згрібав купку крихт на скатерці. Сиділи довго мовчки.

Нарешті Микола Іванович промовив здавленим голосом:

— Чому всі залишили її? Не можна ж так.

— Сиди, я піду, — відповіла Даша, підводячись. Вона вже не почувала ні болю в усьому тілі, ні втоми. — Папочка, піди, впорсни ще, — сказала вона, затуляючи рота хусткою. Дмитро Степанович сильно сопнув носом і через плече кинув догорілу цигарку. Вся підлога круг нього була закидана недокурками. — Папочка, впорсни ще, я тебе благаю.

Тоді Микола Іванович роздратовано і тим самим, наче театральним, голосом гукнув:

— Не може вона жити самою камфорою. Вона вмирає, Дашо.

Даша раптово обернулась до нього:

— Ти не смієш так говорити! Не смієш! Вона не вмре!

Жовте обличчя Миколи Івановича сіпнулося. Він обернувся до вікна і теж побачив пронизливий, тонкий серп місяця в синюватій пустелі.

— Який жах, — сказав він, — якщо її не стане, — я не можу…

Даша навшпиньках пройшла по вітальні, ще раз глянула на вікна, — за ними був крижаний, вічний холод, — і прослизнула в Катину спальню, ледве освітлену нічником.

В глибині кімнати, на широкій і низькій постелі, як і досі непорушно, на подушках лежало маленьке личко з закинутим догори сухим, потемнілим волоссям, і трохи нижче — вузенька долоня. Даша стала навколішки перед ліжком. Катя ледве чутно дихала. Через довгий час вона промовила тихим, жалібним голосом:

— Котра година?

— Восьма, Катюшо.

Подихавши, Катя знову спитала так само, ніби скаржачись:

— Котра година?

Вона повторювала ці слова весь день сьогодні. Її напівпрозоре лице було спокійне, очі заплющені… Ось уже довгий час вона йде по м’якому килиму довгого жовтого коридора. Він весь жовтий — стіни і стеля. З правого боку, високо, крізь запорошені вікна, — жовтувате болісне світло. З лівого боку безліч плоских дверей. За ними, — якщо відчинити їх, — край землі, безодня. Катя повільно, так повільно, як уві сні, йде повз ці двері і запорошені вікна. Попереду — довгий, плоский коридор, весь у жовтуватому світлі. Душно, і віє смертною тугою від кожних дверей. Коли ж, господи, кінець? Спинитися б, прислухатись… Ні, не чути… А за дверима в темряві починає гудіти, як пружина в стінному годиннику, повільний, низький звук… О, як тяжко!.. Коли б опам’ятатися… Сказати що-небудь просте, людське…

І Катя насилу, ніби скаржачись, повторювала:

— Котра година?

— Катюшо, про що ти все питаєш?

«Добре, Даша тут…» І знову м’якою нудотою слався під ногами коридорний килим, лилося різке, душне світло з запорошених вікон, здалека гуділа пружина годинника…

«Не чути б… Не бачити, не почувати… Лягти ниць… Коли б швидше кінець… Але перешкоджає Даша, не дає забутися… Тримає за руку, цілує, бурмотить, бурмотить… І ніби від неї в порожнє легке тіло ллється щось живе… Як це неприємно… Як би їй пояснити, що вмирати легко, легше, ніж почувати в собі це живе… Коли б пустила».

— Катюшо, люблю, люблю тебе, ти чуєш? — «Не пускає, жаліє… Значить — не можна… Дівчинка залишиться сама, осиротіє…»

— Дашо!

— Що, що?

— Я не вмру.

Ось, мабуть, підходить батько, пахне тютюном. Нахиляється, одгортає ковдру, і в груди гострим, солодким болем входить голка. По крові розливається блаженна вільга заспокоєння. Хитаються, розсуваються стіни жовтого коридора, віє прохолодою. Даша гладить руку, що лежить поверх ковдри, припадає до неї губами, дихає теплом. Ще хвилинка, і тіло розтане в солодкій темряві сну. Але знову різкі жовтенькі риски випливають збоку, з-за очей і — чирк, чирк — самовдоволено, самі по собі, існують, множаться, будують болісний, душний коридор…