Олексій Толстой - Ходіння по муках

— Дашо, Дашо, я не хочу туди.

Даша обхоплює голову, лягає поруч на подушку, тулиться, жива і сильна, і ніби ллється з неї груба, гаряча сила, — живи!

А коридор уже знову простягнувся, треба вставати і йти з стопудовим тягарем на кожній нозі. Лягти не можна. Даша обхопить, підведе, скаже — йди.

Так три доби боролася Катя з смертю. Безперестану відчувала вона в собі Дашину палку волю і, якби не Даша, давно знесилилася б, заспокоїлася б.

Цілий вечір і ніч третьої доби Даша не відходила від постелі. Сестри стали немовби одною істотою, з одним болем і з одною волею. І от перед ранком Катя нарешті спітніла і лягла на бік. Дихання її майже не було чути. Стурбована Даша покликала батька. Вони вирішили ждати. О сьомій годині ранку Катя зітхнула й обернулась на другий бік. Криза минула, почалось повернення до життя.

Тут же, біля ліжка, у великому кріслі заснула й Даша, вперше за ці дні. Микола Іванович, дізнавшись, що Катя врятована, обхопив волохатий жилет Дмитра Степановича і заридав.

Новий день настав радісний — було тепло й сонячно, всі здавались одне одному добрими. З квіткового магазину принесли дерево білого бузку і поставили у вітальні. Даша почувала, як своїми руками відтягла Катю від чорної, холодної діри у вічну темряву. Ні, ні, на землі нічого не було дорожчого за життя, — вона це знала тепер твердо.

В кінці травня Микола Іванович перевіз Катерину Дмитрівну під Москву, на дачу, в рублений будиночок з двома терасами, — одна виходила в березовий, з вічно рухливою зеленою тінню лісок, де блукали рябі телята, друга — на спадисте хвилясте поле.

Щовечора Даша і Микола Іванович виходили з дачного поїзда на полустанку і йшли болотяним лугом. Над головою товклись комарики. Потім доводилось іти під гору. Тут звичайно Микола Іванович спинявся, ніби для того, щоб глянути на захід сонця, і говорив, відсапуючись:

— Ах, як хороше, чорт візьми!

За потемнілою хвилястою рівниною, вкритою то смугами хлібів, то кучерями ліщинових і березових перелісків, лежали хмари, ті, що бувають, коли заходить сонце, — лілові, непорушні й безплідні. В їх довгих щілинах тьмяним світлом догоряла небесна заграва, і неподалік, внизу, в заводі струмка, відбивалась оранжева щілина неба. Ухали, охали жаби. На плоскому полі тем- ніли ожереди й покрівлі села. В полі горіло багаття. Там колись, за валом і високим частоколом, сидів Тушинський самозванець. З протяжним гудком з-за лісу з’являвся поїзд, що віз солдатів на захід, у тьмяний присмерк.

Підходячи узліссям до дачі, Даша і Микола Іванович бачили крізь шибки тераси накритий стіл, лампу з матовою кулею. Назустріч, чемно гавкаючи, прибігав дачний собачка Шарик і, добігши та покрутивши хвостом, про всяк випадок відходив у полин і гавкав убік.

Катерина Дмитрівна тарабанила пальцями в шибку тераси — в сутінки їй було ще заборонено виходити. Микола Іванович, зачиняючи за собою хвіртку, говорив: «Дуже гарна дачка, я тобі скажу». Сідали вечеряти. Катерина Дмитрівна розповідала дачні новини: з Тушина прибігав скажений собака і покусав у Кишкіних двох курчат; сьогодні переїхали на симовську дачу Жилкіни, і зараз же у них украли самовар; Мотрона, куховарка, знову набила сина.

Даша мовчки їла — після міста вона стомлювалась страшенно. Микола Іванович витягав з портфеля пачку газет і починав читати, колупаючи зубочисткою зуба; коли він доходив до неприємних повідомлень, то починав цикати зубом, поки Катя не говорила: «Миколо, будь ласка, не цикай». Даша виходила на ганок, сідала, підперши підборіддя, і дивилась на потемнілу рівнину, з вогниками багать де-не-де, на дрібні літні зірки, що з’являлись на небі. З садочка пахло политими клумбами.

На терасі Микола Іванович, шарудячи газетами, говорив:

— Війна вже тільки тому не може довго тривати, що країни згоди і ми — союзники — розоримося.

Катя питала:

— Хочеш кислого молока?

— Якщо тільки холодне… Жахливо, жахливо! Ми втратили Львів і Люблін. Чортзна-що! Як можна воювати, коли зрадники вганяють ножа в спину. Неймовірно!

— Миколо, не цикай.

— Дай мені спокій! Якщо ми втратимо Варшаву, буде така ганьба, що не можна жити. Справді, іноді спадає на думку — чи не краще укласти хоч би перемир’я яке-небудь та й обернути штики на Петербург.

Здалека лунав гудок поїзда, — було чути, як він стуч котів по мосту через той струмок, де недавно відбивався захід сонця: це везли, мабуть, поранених у Москву. Микола Іванович знову шарудів газетою: