Олексій Толстой - Ходіння по муках

— Що ж тепер, куди ж тепер? — промовив солдат про себе. — О смерть моя!.. Жеріть мене, сволочі…

Іван Ілліч Телєгін намагався утекти з концентраційного табору, але його спіймали й перевели в фортецю, в одиночне ув’язнення. Тут він задумав другу втечу і протягом шести тижнів підпилював грати у вікні. В середині літа несподівано всю фортецю евакуювали, і Телєгін, як штрафний, потрапив у так звану «Гнилу яму». Це було страшне і гнітюче місце: в широкій улоговині на торфовому полі стояли чотири довгі бараки, обгороджені колючим дротом. Вдалині, під пагорками, де стриміли цегляні димарі, починалась вузькоколійка, іржаві рейки тягнулися через усе болото і кінчались недалеко від бараків, коло глибокої виїмки — місця торішніх робіт, на яких від тифу і дизентерії загинуло понад п’ять тисяч російських солдатів. По другий бік буро-жовтої рівнини височіли нерівними зубцями лілові Карпати. На північ від бараків, далеко по болоту, виднілась безліч соснових хрестів. В жаркі дні над рівниною здіймались випари, дзижчали оводи, сонце стояло червонувато-каламутне, розкладаючи це безнадійне місце.

Утримання тут було суворе й голодне. Половина ув’язнених хворіла на шлунок, на пропасницю, у багатьох були нариви, висип. Проте в таборі був збуджений настрій: Брусилов із сильними боями йшов уперед, французи били німців у Шампані і під Верденом, турки залишали Малу Азію. Кінець війни, здавалося, тепер уже по-справжньому недалекий.

Але минуло літо, почались доїці. Брусилов не взяв ні Кракова, ні Львова, вщухли криваві. бої на французькому фронті. Союз і Згода зализували рани. Ясно, що кінець війни знову відкладався на наступну осінь.

Отоді в «Гнилій ямі» почався розпач. Сусід Телєгіна по нарах, Вискобойников, перестав раптом бритися й умиватися, цілі дні лежав на неприбраних нарах, не відповідаючи на запитання. Інколи підводився і, вишкірившись, з ненавистю шкрябав себе нігтями. На тілі його то з’являлись, то зникали рожеві лишаї. Якось уночі він розбудив Івана Ілліча і глухим голосом промовив:

— Телєгін, ти жонатий?

— Ні.

— У мене дружина й дочка в Твері. Ти їх навідай, чуєш!

— Перестань, спи.

— Я, брат, міцно засну.

Перед ранком, під час переклички, Вискобойников не відгукнувся. Його знайшли у відхідку — він висів на тонкому ремінному паску. Весь барак захвилювався. Ув’язнені товпились коло тіла, що лежало на підлозі. Ліхтар освітлював спотворене гидливою мукою обличчя і на грудях, під розірваною сорочкою, розчухані місця. Світло ліхтаря було брудне, обличчя живих, що нахилилися над трупом, — опухлі, жовті, скривлені. Один з них, підполковник Мельшин, обернувся в темряву барака й голосно сказав:

— Що ж, товариші, мовчати будемо?

По натовпу, по нарах пройшов глухий гомін. Вхідні двері бухнули, з’явився австрійський офіцер, комендант табору, натовп розступився, пропустив його до мертвого тіла, і зараз же залунали різкі голоси:

— Мовчати не будемо!

— Замучили людину!

— У них система!

— Я сам живцем гнию!

— Ми не каторжники.

— Мало вас били, окаянних…

Звівшись навшпиньки, комендант крикнув:

— Цить! Всі по місцях! Руські свині!

— Що?.. Що він сказав?..

— Ми руські свині?!

Зараз же до коменданта протовпився кремезний чоловік, зарослий плутаною бородою, штабс-капітан Жуков.

Піднісши короткого пальця до самого обличчя австрійського офіцера, він закричав ридаючим голосом:

— А дулю мою бачив, сучий ти сину, оце ти бачив? — І, захитавши патлатою головою, схопив коменданта за плечі, люто затряс його, звалив і навалився на нього.

Вони борюкались, а офіцери, тісно стовпившись над ними, мовчали. Але ось залунали, хлопаючи по дошках, кроки солдатів, що бігли сюди, і комендант закричав: «Рятуйте!» Тоді Телєгін розштовхав товаришів і кажучи: «Збожеволіли, він же його задушить!» — обхопив Жукова за плечі і відтягнув від австрійця. «Ви негідник!» — крикнув він комендантові по-німецьки. Жуков важко дихав. «Пусти, я йому покажу — свині», — промовив він тихо. Але комендант уже підвівся, насунув зім’яте кепі, швидко й пильно, наче запам’ятовуючи, глянув в обличчя Жукову, Телєгіну, Мельшину і ще двом, трьом, що стояли біля них, і, твердо дзенькаючи шпорами, пішов геть з барака. Двері зараз же замкнули, біля входу поставили вартових.

Того ранку не було ні переклички, ні барабана, ні жолудевої кави. Десь опівдні в барак увійшли солдати з носилками і винесли тіло Вискобойникова. Двері знову замкнули. Ув’язнені розбрелись по нарах, багато з них лягли. В бараку стало зовсім тихо, — справа була ясна: бунт, замах і — військовий суд.