Іван Ілліч почав цей день, як звичайно, не порушуючи жодного з приписаних ним самим правил, яких він пильно додержував уже понад рік: о шостій годині ранку накачав у відро коричневої води, облився, розтерся, проробив сто один гімнастичний рух, стежачи за тим, щоб хрустіли мускули, одягся, побрився і, тому що кави сьогодні не було, натщесерце сів за німецьку граматику.
Найтруднішим і найбільш руйнуючим у полоні було фізичне стримання. На цьому багато полонених схибнулося: один раптом починав пудритись, підмазувати очі й брови, перешіптувався цілі дні з таким самим напудреним молодцем, другий цурався товаришів, валявся, загорнувшись в головою в ганчір’я, немитий, неприбраний, дехто починав погано лаятись, чіплятися до всіх з мерзенними оповіданнями і нарешті утинав що-небудь таке непристойне, що його забирали в лазарет.
Від усього цього був один порятунок — суворість. За час полону Телєгін став мовчазний, тіло його, вкрите бронею мускулів, підсохло, стало різким в рухах, в очах з’явився холодний, упертий блиск, — в хвилину гніву або рішучості вони були страшні.
Сьогодні Телєгін ретельніше, ніж звичайно, повторив виписані звечора німецькі слова і розгорнув пошарпаний томик Шпільгагена. На нари до нього підсів Жуков. Іван Ілліч, не обертаючись, продовжував читати півголосом. Зітхнувши, Жуков промовив:
— Я на суді, Іване Іллічу, хочу сказати, що я божевільний.
Телєгін швидко глянув на нього. Рожеве добродушне обличчя Жукова з широким носом, кучерявою бородою, з м’якими, теплими губами, видними крізь зарості сплутаних вусів, було опущене, винувате; світлі вії часто кліпали.
— Надало мені з дулею проклятою соватись, — сам тепер не збагну, що я довести хотів. Іване Іллічу, я розумію, — винен, звичайно… Вискочив, підвів товаришів… Я так вирішив — удам із себе божевільного… Ви схвалюєте?
— Слухайте, Жуков, — відповів Іван Ілліч, закладаючи пальцем книжку, — кількох чоловік з нас в усякому разі розстріляють… Ви це знаєте?
— Так, розумію.
— Чи не простіше буде не клеїти дурня на суді… Як ви гадаєте?..
— Та воно так, звісно.
— Ніхто з товаришів вас не винуватить. Тільки ціна за приємність набити австріякові морду надто висока.
— Іване Іллічу, а мені самому хіба легко — підвести товаришів під суд! — Жуков закивав патлатою головою. — Хоч би вони, сволочі, мене одного запроторили.
Він довго ще говорив щось подібне, але Телєгін уже не слухав його — читав далі Шпільгагена. Потім устав і, потягнувшись, хруснув мускулами. В цей час з грюкотом відчинились надвірні двері, і ввійшло чотири солдати з примкнутими штиками, стали по обидва боки дверей, брязнули затворами гвинтівок, увійшов фельдфебель, похмурий чоловік з пов’язкою на оці, оглянув барак і глухим, лютим голосом крикнув:
— Штабс-капітан Жуков, підполковник Мельшин, підпоручик Іванов, підпоручик Убейко, прапорщик Телєгін…
Названі підійшли. Фельдфебель уважно оглянув кожного, солдати обступили їх і повели з барака через двір до дощаного будиночка — комендантської. Тут стояв військовий автомобіль, що недавно прибув. Колючі рогатки, що закривали проїзд через дріт на дорогу, були розведені. Коло смугастої будки непорушно стояв вартовий. В автомобілі, відкинувшись на сидінні коло руля, сидів шофер, хлопчина з припухлими очима. Телєгін торкнув ліктем Мельшина, що йшов поруч з ним:
— Керувати машиною вмієте?
— Умію, а що?
— Мовчіть. їх ввели в комендантську. За сосновим столом, прикритим рожевим промокальним папером, сиділо троє недавно прибулих австрійських обер-офіцерів. Один, синювато вибритий, з багровими плямами на товстих щоках, курив сигару. Телєгін помітив, що він не глянув на них, коли вони увійшли, — руки його лежали на столі, пальці засунуті в пальці, товсті й зарослі волоссям, око прищулене від сигарного диму, комір врізався в шию. «Цей уже вирішив», — подумав Телєгін.
Другий, голова суду, був худий старик, з довгим сумним обличчям в рідких і чисто промитих зморшках, з пухнасто-білими вусами. Брова його була піднята моноклем. Він уважно оглянув обвинувачених, перевів велике крізь скло сіре око на Телєгіна, — око було ясне, розумне й лагідне, — вуса у нього здригнулися.
«Зовсім погано», — подумав Іван Ілліч і глянув на третього суддю, перед яким лежали черепахові окуляри і чвертка дрібно списаного паперу. Це був присадкуватий, землисто-жовтий чоловік з цупким волоссям йоржиком, з великими, як вареники, вухами. З усього було видно, що це служака з невдах.
Читать дальше