Вадим Бойко - Слово після страти

Колона повільно і важко пливла у цьому бентежному морі. Натужно ревли дизельні мотори вщерть завантажених грузовиків, та навіть шум моторів, не зміг заглушити потужну, як гуркіт вулкану, какофонію пронизливих звуків, що долинали до нас, колошкаючи спекотне повітря і болісно вражаючи слух. Здавалося, стугонить сама земля… Каменярі трощили камінь. З-під тисяч і тисяч важких молотків летіли іскри. Мені здалося, що то були іскри великої ненависті. «Рано чи пізно, — подумав я, — ті іскри спопелять кривавий фашизм…»

1950–1970 рр.

1 вересня 1989 року, як і завжди, в школах країни розпочався новий навчальний рік. Сьогодні вранці мільйони радянських дітей з букетами квітів пішли в школу. Для них це велике, радісне свято. Та й не тільки для них, а й для їхніх батьків, учителів та, зрештою, й для всього народу, бо ж майбутнє народу закладено в дітях, у молодих поколіннях, які потім замінять батьків… Ось чому мільйони батьків, матерів, дідусів і бабусь разом зі своїми дітьми та онуками так урочисто й гордо крокували сьогодні до школи, так зворушливо-ніжно вив'язали яскраві пишні банти на голівках своїх коханих крихіток-дівчаток, так турботливо припасували учнівські ранці з підручниками до слабеньких рамен пустотливих хлопчиків-малюків, яким і цікаво, й трохи лячно вперше переступити поріг поки що незнайомої школи. І ось — шкільний двір, чи спортивний майданчик, чи скверик, де має відбутися пам'ятний мітинг, заповнюється заквітчаною дзвінкоголосою дітворою разом з сяючими молодими мамами і сивочолими старенькими дідусями. Усі вони — від малого до старого — радісно схвильовані, збуджені, бо ж для кожного з них це справжнісіньке свято. Ось бачу зграйки малюків-першокласників, які розгублено крутять голівками, роззираючись на всі боки. Помічаю, як хвилюється молода, привітна вчителька, для якої сьогоднішній день — своєрідний екзамен. Бачу, як намагаються приховати своє хвилювання сивоголові дідусі, які на своїй нелегкій життєвій дорозі вже встигли стоптати не одну пару стареньких чобіт… І хоча я не вперше на такому святі, бо ж щороку доводиться виступати в школах, однак хвилювання передається й мені.

Прозорий сонячний ранок млосно дихає приємною осінньою прохолодою, терпким запахом свіжих — сила-силенна! — знесених сюди з усіх усюд, квітів й ще не охололою після спекотного літа землею. У шкільному саду, вщерть заповненому святково вбраним людом, уже встановлюють мікрофони — зараз розпочнеться мітинг. Треба зосередитись, зібратися з думками… Я ще раз обвів поглядом уже принишклий натовп. «Скільки квітів і щасливих облич!» — подумав у щирому захваті, збираючись виголосити радісно-бадьору, не затьмарену жахіттями спогадів, промову. Аж раптом натовп розступився, утворивши вузенький прохід, і до мене повільно попрямував, поскрипуючи протезами й милицею, сивочолий інвалід війни — без двох ніг і правої руки. На вилинялому френчі пістрявіють нашиті стрічечки поранень і контузій — червоні, жовті і сині. І виблискує вражаючий іконостас фронтових нагород. Поскрипують протези й зачовгана милиця, погойдуються, тоненько видзвонюючи, бойові ордени і медалі, — і все це хапає за серце… Він присів біля мене на спеціально принесений для нього стілець. «Спасибі, діточки»… — сказав глухо, здавлено, як уві сні. У нього задрижали кінчики пальців і затремтіли на очах сльози. Я раптом завмираю від несподіваної думки, яка, немов спалах, пронизала мене: сьогодні ж 1 вересня, і рівно півстоліття тому розпочалася друга світова війна!.. Людське життя і історія людства зіткані з парадоксів: перше вересня — один із них. Адже це день шкільного свята — і водночас це й найпечальніша дата в історії людства — початок найкровопролитнішої і найжорстокішої війни, у вогні якої згоріли майже шістдесят мільйонів людських життів і після якої лишилися сотні мільйонів нещасних калік, сиріт, вдів, обездолених матерів, тисячі спалених міст і сіл, море крові і сліз. Згадка про це обпекла мозок, я чую, як бухає в скронях кров. Зусиллям волі беру себе в руки, намагаючись зосередитися і переосмислити все, що треба сказати…

— Мабуть, це був один з найкращих виступів у моєму житті, бо сотні людей витирали сльози, а фронтовик-інвалід привселюдно розцілував мене під схвальний шквал бурхливих овацій. Нас обох душили сльози… «Не солоденькими одами й сюсюканнями про сонцесяйне дитинство і безхмарне щасливе життя, як це нам нерідко торочили запліснявілі ідеологічні начальники-бюрократи, треба усолоджувати слух наших діточок, а суворими земними фарбами зображати реальну дійсність. Молодь повинна знати все про кров і страждання батьків, про подвиг народу, про ціну Перемоги, про жертви і втрати, прорахунки і злочини, про ціну здобутого щастя і можливість мирно жити й творити. Все це ви розкрили переконливо і емоційно. Ось так і пишіть, читачі завжди шануватимуть вас», — сказав на прощання директор школи — теж ветеран.