Вадим Бойко - Слово після страти

Ми залізли в кузов і стали біля правого борту. П'ятдесят чоловік утворили живий чотирикутник, відгороджений від автоматників, що сиділи ззаду, сталевою сіткою.

В'язні раділи, що нарешті вирвалися з цього пекла, в якому безслідно згоряли десятки і сотні тисяч людських життів. Нас чекала подорож у невідоме, і все-таки це була подорож, а невідоме — це ще не крематорій.

Кажуть, людина звикає до всього. В центральному Освенцімі я пробув двадцять п'ять днів, знайшов тут вірних друзів, уже не голодував, а проте звикнути до табору не міг. Я залишав його з легким серцем.

Коли наша колона вже була готова до від'їзду, дали відбій блокшпери. З блоків висипали напівмерці, між блоками забігали лойфери. Он капо погнав групу в'язнів з носилками прибирати сміття, а он біля вигрібної ями порпаються кілька «мусульманів» в надії знайти щось їстівне. Біля деяких блоків на аппельмайданчиках вже знову муштрують в'язнів — ясна річ, під наглядом «зелених». Ось блоковий третього блоку когось вже періщить києм біля кам'яної стіни. Неподалік з півсотні прибиральників підмітають бруківку, по якій розгулює капо, гумовим києм заохочуючи підлеглих. До одинадцятого блоку поспішає есесівець зі шкіряним нагаєм у руці. Його наздоганяють ще двоє есесівців — теж з нагаями. Безсумнівно, над кимсь чинитимуть чергову розправу. А он по центральній лагерштрассе бредуть вкрай змучені бранці, запряжені у вози цугом, як коні. Ціла вервечка! Людським обозом кудись везуть цеглу. На возах сидять гордо, як ситі купці, добре вгодовані капо з батогами в руках — поганяють… Довкола — знайома, сумна картина. І, куди не глянь, — кам'яне море людських страждань, розраховане на поголовне винищення. Скрізь дика муштра, каторжна праця, виснажлива метушня, злякані вигуки, звірячий крик, пронизливі свистки, різкі, як постріли, команди катюг, розпачливі зойки катованих. Усе — як учора, позавчора, як і щодня. Після короткочасної блокшпери усе раптом заворушилося, зарухалось, і пекельна Освенцімська машина мовби знов ожила, зачахкала, нарощуючи, як завжди, свої сатанинські оберти. Життя табору поступово входило у свій звичайний ритм. Як і раніше, натужно працював крематорій, із труби валував густий чорний дим, а в повітрі стояв нудотний сморід, від якого неважко збожеволіти.

За двадцять п'ять днів тут нічого не змінилося. Усе було таким же, як і в день, коли мене привезли сюди: несамовита спека, моторошний сморід, гарячий подих смерті. Як і тоді, над табором кружляли чорні сніжинки — то з розжареного димаря крематорію удень і вночі безперервно летіла пухнаста жирна сажа, вкриваючи все довкола чорним саваном смерті.

Ніщо не змінилося. Змінився тільки я. Освенцім вим'яв із мене сирицю, завдяки друзям-підпільникам я став морально і фізично загартованим гефтлінгом, готовим до будь-яких випробувань. Я пройшов велику школу боротьби і страждань і став зовсім іншим. Усім своїм єством я відчув і збагнув, що Освенцімські «університети» ніколи не будуть для мене марними. Хоч як це не дивно, однак саме тут, на дні Освенцімського пекла я знайшов ту незриму уявну лінію, яку так довго і болісно шукав, той єдиний, головний в житті дороговказ, який могутньо пронизав усе — навіть мій мозок, розмежувавши добро і зло. Знайшовши його, я зрозумів і глибоко усвідомив чому зобов'язаний присвятити своє життя.

Колона машин вийшла на шосе, по якому двадцять п'ять днів тому нас привезли в Освенцім. Тоді мене вразили тисячі людей у смугастих арештантських робах. Вони стояли по коліна в болоті і в шаленому темпі копали водостічні канави. І сьогодні я побачив обабіч дороги тисячі людей у смугастих робах. Тільки тепер вони вже не стояли, а сиділи на колінах. В руках у них були важкі сталеві молотки. В'язні змучено піднімали їх і так же змучено били ними по сірих кам'яних брилах, розтрощуючи і роздроблюючи на менші шматки й перетворюючи все це на щебінь. Це була страхітлива й моторошна, як і сам Освенцімський табір, небачена в світі, гігантська за розмірами, жива каменярня-дробильня без жодної машини, без жодного агрегату, без жодного механізму чи бодай найпростішого пристрою. Єдиною рушійною силою тут були лише змучені м'язи в'язнів-рабів.

Колона машин повільно рухалася у цьому похмурому кам'яному царстві. З болем у серці я довго вдивлявся в цю моторошну картину, прагнучи її запам'ятати, всотуючи, як і раніше, кожним нервом усі жахіття Освенціма. І в безмежному сірому морі нагромадженого каміння було видно безліч ще живих цяточок. О, скільки тут сірих, стражденних лиць!.. В моєму серці і в моїй пам'яті вони закарбовувалися навіки як живий образ великих, ніким ще не змальованих мучеників-борців.