Юрій Смолич: Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Та нагадуючи про недоліки цих, підкреслимо ще раз, перших в українській радянській прозі зразків пригодницької літератури, нового детективу, треба враховувати принаймні два істотні момента. Вже на цьому специфічному матеріалі Ю. Смолич прагне підійти до відтворення шляхів молодої, української інтелігенції в революцію, «в період зламу епох». Адже, зазначав пізніше сам письменник, із творів попередників майже нічого не можна дізнатись про шляхи формування — «не завжди прості, а найчастіше зовсім не прості. — української інтелігенції в перші пожовтневі часи, саме — в найскладніший період революційних зламів» [9] Смолич Ю. Розповіді про неспокій немає кінця. К., 1972, с. 45. . Це питання набирало концептуального значення в творчості митця, адже відтворення процесів радянських першопочатків формування української інтелігенції багато в чому визначало характер і спрямування всього подальшого культурного процесу.

Крім того, йдеться про виразне ідеологічне спрямування, утвердження основоположних принципів радянського буття, заразом гостре сатиричне заперечення, викриття — всього того, що заважає справі реалізації революційних ідеалів, насамперед сил міжнародної імперіалістичної реакції, ворожих народові ідеології і практики українського буржуазного націоналізму. В одному ряду з творами П. Тичини («Відповідь землякам»), М. Бажана («Розмова сердець»), П. Панча («Голубі ешелони»), Я. Качури («Чад»), Остапа Вишні, В. Сосюри, М. Рильського стоять книжки сатиричного циклу Ю. Смолича, що являють собою новий жанровий різновид української радянської прози.

Цикл сатирично-публіцистичних творів, політичних памфлетів за своєю сутністю, відкриває повість «Півтори людини» (1927). Повість має перехідний характер, тут ще не знайдено рівноваги між розгортанням детективної фабули (замахи, викрадення таємниць, стрілянина і т. Ін.) і спробами розкрити будівничий пафос перетворення життя.

Наступний сатиричний роман письменника «Фальшива Мельпомена (Піші аргонавти)», опублікований 1928 р., поєднує гостровикривальний пафос політичного памфлета з елементами психологічної прози. Композиція твору охоплює історію заснування і цілковитого розвалу петлюрівської організації, що замаскувалася, обравши легальну форму театральної трупи (верховоди її виходять з таких міркувань: «… кому ж, як не артистам, втиснутися в довір'я більшовиків, що в них же театр у такій само пошані, як і кулемет… По-друге, акторство — це така професія, що до неї найлегше рук прикласти, зовсім її не знаючи»). Ю. Смолич послідовно використовує зброю сатиричного загострення, вбивчого сарказму чи ущипливої іронії для демаскування справжнього обличчя українського буржуазного націоналізму, викриття приреченості, безперспективності цих антинародних дій.

Характеризуючи особливості задуму і розгортання дії сатиричного роману, Майк Йогансен писав: «Шовіністична організація подана в перебільшеному оперетковому плані… Оперетковість, фальшива театральність шовіністичних організацій підкреслюється, акцентується театральною маскою організацій. Позери, що вимахують картонним мечем, законспіровуються акторами. Так ізнову фабульна розробка ховає в собі глибокий символічний зміст. Театральна реальність стає реальною театральністю» [10] Йогансен М. Про творчість Ю. Смолича. Спроба характеристики. — «Критика», 1929, № 12, с. 58. .

Ю. Смолич наголошує: сама радянська дійсність, сила впливу живої реальності руйнують буржуазно-націоналістичні ілюзії, розвіюють «серпанок дурної середньовічної романтики». Це показано, зокрема, на прикладі еволюції Котигорошка, в його підкреслено-пафосних розмовах-сутичках з Марусею, ентузіасткою «справжньої боротьби за давніші ідеали»; ідейне навантаження їхніх суперечок у загальній структурі виділяється композиційно — вони завершують, підсумовують кожний з розділів твору. Водночас всеосяжна іронічна інтонація не тільки викриває «романтичні химери» служителів «фальшивої Мельпомени», а й створює своєрідну інерцію стилю, неправомірно забарвлює подекуди й образи представників нового світу. Завдяки цьому, показавши нікчемність класового ворога, автор (за його власним визнанням уже на початку 50-х років) був позбавлений можливості «розкриття змісту ідей, які протистоять ідеології буржуазного націоналізму… показу самої боротьби народу проти ворожої ідеології…» [11] Смолич Ю. Розмова з читачем. К., 1953, с. 66. Далі посилаючись на це видання, вказуємо сторінку в тексті у дужках. .