Юрій Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Ю. Смолич активно виступає з театральними рецензіями, оглядами, статтями, пише одноактівки («Гамбург на барикадах», 1927, «Веселі книгоноші», «Товариш Жінка», «Причал Малютка»). 1925 р. виходить книжка Ю. Смолича «Драмгурток у робітничому клубі». Вже після смерті письменника (26 серпня 1976 р.) було опубліковано книжку статей, рецензій і нарисів 20-х років «Про театр» (К., «Мистецтво», 1977).

Чимало років віддав Ю. Смолич найактивнішій діяльності на ниві театрального мистецтва як драматург, актор, критик, режисер, організатор нового театру. Однак у вирішальний для себе момент митець приймає остаточне рішення: «Я вибираю літературу». Цьому вибору письменник лишився вірним назавжди. З найменших літ, згадував Ю. Смолич в «Автобиографии», — захоплювався читанням, де поряд з Жюлем Берном, Майн Рідом, Купером, Буссенаром, були Гоголь і Достоєвський, «зачитувався кожним новим твором Горького і Короленка. Чимало віршів Пушкіна і Шевченка я знав напам'ять з того віку, коли не вмів ще читати» [3] Смолич Ю. К. Автобиография. — В кн.: Советские писатели. Автобиографии в двух томах. М., 1959, т. 2, с. 369. . Захоплення літературою, вважав митець, стало поштовхом до непереборного бажання писати самому. Саме для формування художньої самосвідомості Смолича з його виробленою, сказати б, «літературною», манерою письма мало таке серйозне значення оволодіння надбанням класики. Час громадянського і творчого самоутвердження молодого митця припадає на період боротьби за перемогу Жовтня на Україні. В тих умовах традиції Бєлінського і Добролюбова, Шевченка і Франка, Рилєєва і Некрасова у свідомості юнака збагачувалися «революційним Поетичним словом» — «Дванадцятьма» О. Блока, «Лівим маршем» В. Маяковського. «Голосом революції взагалі і голосом революції в українській літературі зокрема і особливо» стали для Ю. Смолича «Удари молота і серця» В. Еллана, «Плуг» та «Псалом залізу» П. Тичини: «Поезії Тичини і Еллана повели мене і на реальну творчу путь, зміцнивши, конкретизувавши, а далі і реалізуючи моє власне тяжіння до літературної творчості. Вони прямо і безпосередньо допомогли й формуванню мого громадянського світогляду… повели до свідомого і активного жадання віддати і себе, і працю свою, і творчість на посильну участь у комуністичному будівництві, на ствердження комуністичного світогляду… На цьому здобула для мене виразність і конкретність і сама концепція: революція і література» [4] Смолич Ю. Революція і письменник, с. 165. .

Ю. Смолич активно і успішно починає опановувати водночас різні жанри прози: 1924 р. в Харкові виходить, за редакцією В. Еллана, оповідання «Кінець міста, за базаром», збірки «Неділі й понеділки» (1927), «П'ять оповідань» (1930). За соціально-побутовою проблематикою, творчою манерою ці твори середини 20-х років близькі до конкретно-реалістичної стильової течії тогочасної прози — П. Панча («Там, де верби над ставом», «Гнізда старі»), О. Копиленка («Кара-Круча»), Г. Косинки («На золотих богів»), А. Головка («Дівчина з шляху», «Червона хустина»), І. Микитенка («Брати»), Ю. Яновського («Байгород»). У відомій характеристиці основних тенденцій ранньої української прози О. І. Білецький традиційному шляху «ліричної повісті-рапсодії, з інтродукціями й фіналами, з переходом ритму на вірші, з піклуванням про звукову іиструментовку, з музичністю композиції» протиставляє шлях прози як «особливої стихії словесного мистецтва… яка одмітна проти лірики самим способом сприймання дійсності, особливою «іронічною» (іронія може бути і співчутлива) об'єктивністю, особливим ритмом, несхожим на ритм віршів… чіткої, точної — «класичної» прози» [5] Білецький О. Проза взагалі і наша проза 1925 року. — Зібр. праць. У 5-ти т. К., 1966, т. 3, с. 36. .

Зрозуміло, в тих умовах йшлося насамперед про перспективи розвитку прози «класичного» типу, «властивої великим задумам, великим побудуванням», тобто прози розповідно-зображувальної, аналітичної. Ю. Смолич з перших кроків визначив своє місце серед прозаїків-«сюжетників», яких вабила найперше «сучасна сюжетність» (за його власним визначенням уже 70-х років), «публіцистичність, сатиричне забарвлення». Суспільні проблеми 20-х років розроблялися без спеціального заглиблення в індивідуально-психологічні подробиці поведінки персонажів, із виразним наголосом на соціально-публіцистичному началі. Заперечуючи пасивність, статичність як риси «старого» мистецтва, Ю. Смолич виступає за літературу «дійову, конструктивну, динамічну», за підкреслену гостроту сюжетів (протиставлення «заводу» і «базару», «неділі» і «понеділка», героїки Перекопу і буднів непу), де виявляють себе натури цілісні, сильні (кулеметник Павло у «Переможці», Маконя у «Чабанових казаннях»).