Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Які?

— Я мушу мовчати. Справи тих, хто пив з потоку Хореф, вищі за моє розуміння.

— Тим швидше ми маємо йти до Глобуса.

— Ви залишитесь тут.

Марципанова Акробатка на мить замислилась, забганковіння прокотилося її обличчям. Вона поворушила губами, ніби рахуючи невідомі числа, а потім спитала в Анаґи:

— А якщо ми поклянемося на Вбивчому Написі, що за добу повернемося на чолі підмоги, ти даш нам прохід?

— З Написом не варто жартувати. Ви не встигнете і переселитесь у якусь ганебну явність.

— Я приведу сюди Німу Розвідницю та її дівчат. Кращі від них вояки є тільки в Південному квадранті. Рушення вам все одно не допоможе. Воно розбіжиться, тільки-но побачить живого садхузаґа.

Тепер замислився гном. Він закинув голову і носом втягнув повітря.

— Можеш не принюхуватися. Садхузаґи за десять ліг відси. Я бачила їх зранку. Вони величезні і йдуть дуже повільно. Раніше, ніж завтра опівдні, вони тут не з'являться», — заспокоїла головатого воєначальника дівчина. І додала, потиснувши Аназі мозолясту долоню: — А гоблінів відіб'ють жуки. Вони це вміють.

— Ви поклянетеся, — вирішив гном.

Вони рушили за Анаґою у напрямі Гори. Жуки торохтіли ззаду, ніби конвой.

За хвилину прочанин побачив дугастий отвір у скелях. Темряву за аркою освітлювали смолоскипи. Загін проминув розбірний міст над стрімким проваллям і заглибився у надра Райдужної Гори. Широкий прохід забирав праворуч, але вони завернули до вужчого відгалуження й опинилися на сходах. Тут теж горіли смолоскипи і двійко сторожових жуків кинулося їм назустріч. Анаґа коротко свиснув, і червоні охоронці відступили до бічної ніші.

Сходи вивели їх до круглої склепінчастої зали. Верхня частина печерної споруди губилася у мороці, середня виблискувала полірованим гранітом. До висоти людського зросту стіни зали прикрашала мозаїка. Зображені там тварини і люди билися між собою, текла викладена червоною смальтою кров. Посередині зали, на шестикутній платформі, стояв сніжно-білий мармуровий моноліт заввишки півтора людського зросту. Його вкривали написи.

Анемподест наблизився до каменя. Ніколи за своє життя він не бачив такої строкатості письмен, знаків і символів. Здавалося, сотні народів з десятка світів зібралися колись у цій залі, щоби залишити свої автографи на м’якому мармурі. Видовбані знаки були забиті чорною пастою і легко розпізнавалися у непевному миготінні смолоскипів.

— Шукайте накреслення ваших народів, — наказав гном.

Сапфіра обійшла моноліт і вказала на латинський напис:

NEC CRESCIT, NEC POST MORTEM DURAVE VIDETUR [122] «Ні рости, ні існувати по смерті не можуть» (лат.).

— Доторкнися до Напису, — звернулася до прочанина Марципанова Акробатка.

Анемподест поклав долоню на літери. Так само зробила й дівчина.

Прочанин відчув на кінчиках пальців дивне пощипування, ніби вони були змащені офортною рідиною. Він озирнувся навколо. На зосереджених обличчях тубільців застиг смертельний переляк перед святинею. «Це просто сон», — заспокоїв себе прочанин і почав пошепки проказувати молитву.

— Кляніться! — звелів Анаґа.

Сапфіра промовила:

— Я, дочка удови і фігурантка Катарактного Театру Сапфіра Прокуреста, клянуся на Вбивчому Написі повернутися сюди не пізніше як за добу і привести з собою загін воїтельок на чолі з провідницею, ім’я котрої мені невідоме, а псевдо — Німа Розвідниця. Нехай за порушення цієї присяги мене знищать Сили, що перебувають тут від часів сотворіння Сущого. Я сказала.

Прочанин відчув, як серце його закалатало, і повільно, підбираючи слова, проговорив:

— Я, прочанин до Святого Божого граду Єрусалима, на ім’я Анемподест, а в миру Андрій, син Костянтина і Параскеви Кульчицьких, клянуся на цьому Написі, що повернуся сюди за добу разом із Сапфірою і воїтельками. Так мною сказано.

— Засвідчено, — хором сказали присутні тубільці, а жуки заторохтіли.

— Шлях відкрито, — через хвилину мовчання виголосив Анаґа. Процесія повернула на сходи і вийшла у широкий прохід.

Головатий гном вклонився Сапфірі й розтанув у темряві разом із своїм почтом.

— А ми встигнемо? — запитав Анемподест.

— Мовчи! — Акробатка затулила йому рота долонею. — У клятві, даній Вбивчому Написові, не можна сумніватися. Шкідливо для здоров’я.

— Знову Зумовленість?

— Так.

— А що тепер?

— Звільни міхур, он там, за тим стовпом, і рушаймо далі.

Анемподест скористався порадою. Він зайшов за стовп і… прокинувся.