Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— А до Громового хребта скільки доріг знаєш?

— Куди? — В синіх Веремкових очах промайнуло щось відчужено-крижане.

— Туди, де живе чинтар [69] Ч и н т а р — злий чаклун. Корвон.

— Я туди не ходив.

— Усюди ходив, а туди не ходив, так?

— Так, пресвітлий княже.

— А якщо я тобі дам десять срібляків?

— Вибач, пресвітлий…

— Двадцять.

— Ні.

— Літр.

— ?..

— Це, гравеле, цілих сто денаріїв. Ти таких грошей за все життя не бачив… Можу й золотом дати.

— Уклінно дякую, пресвітлий. Але ж… Мертвим ні срібло, ні золото не потрібні. — Тепер людина-заєць дивився Чоломирові просто в очі.

— Невже ті чинтарі такі страшні?

— Й не питай, пресвітлий княже. — Вилиці на Веремковому обличчі стали виразнішими.

— Твоє плем’я їм служить? — примружився волостелин білого племені.

— Ми вільні люди й нікому не служимо, пресвітлий княже, і наші боги забороняють нам наближатись до того місця, яке ви називаєте Громовим хребтом.

— Чому?

— Те місце прокляте від початку часів. Там дірка до пекла. Звідти зло.

— Так кажуть твої боги?

— Кажуть ті, хто спілкується з богами.

— Все збігається… — промимрив Чоломир.

— ?..

— Я не тобі, гравеле… Отже, ти не хочеш провести моїх людей до Громового хребта?

— Вибач мені, пресвітлий княже. — Людина-заєць став на коліна.

— А знаєш когось, хто зміг би? — змовницьки нахилився до нього волостелин Білого племені. — Хто б не боявся?

— Є така людина, — прошепотів Веремко після недовгих роздумів.

— Що за один?

— Він ізгой з гравелів. Живе самотньо у хижі за Чорним лісом, бортничає, полює. Давно відрікся від наших богів і не визнав інших. За гроші проведе куди треба. Дуже гроші любить.

— За що його випхали?

— Спокушав чужих жон, віжлунствував [70] В і ж л у н и — провидці, які передбачають долю. і не мав поваги до старших.

— Знає гірські стежини на півдні?

— Не гірше за мене, пресвітлий княже.

— Він ходив до Громового хребта?

— Казав, що тричі бував там.

— І ти тому віжлунові віриш?

— Вірю, пресвітлий княже.

— Він знається з Корвоном?

— Про се не відаю.

— Якщо приведеш його до мене, отримаєш два срібляки, — пообіцяв князь. — Не три підлоги.

— Дякую тобі, пресвітлий. — Людина-заєць спритно, не допомагаючи собі руками, підвівся з колін. — Я приведу його сюди… за шість днів.

— Ти сказав, — кивнув Чоломир.

— Можу присягнути.

— Не треба.

Вже у дверях світлиці Веремко озирнувся й спитав:

— Так чи можу я провести Горанових челядників до старого городища.

— Ні.

— Твоя воля, пресвітлий княже.

— Так і є. Моя воля, — підтвердив Чоломир. — А того вихудлого срібляка можеш Горанові не вертати.

— Осьдечки він, слід. — Кремезний слідопит-горянин, який називався Колодієм, відгорнув снігову кору, показав Макарію на крижану шкаралупу, що формою нагадувала маленький човник.

— Вони йшли на південь?

— Ніби й так. — Слідопит промацав наст патичком, відгорнув кору за два кроки від першого сліду. — Моця-пихавиця!

— Що? — Візантієць й собі нахилився над сніговою ямкою, придивився. — Ведмежий слід?

Колодій кивнув, рушив стежкою, знайшов ще ямку.

— Слідище, — видихнув він у густу бороду. — Ведмедик-блудник тутка гуляв. Здоровезний.

Вони пройшли ще зо дві сотні кроків. Під високим дубом помітили лисиць, що обгризали м’ясо зі свіжого ведмежого кістяка. Побачивши людей, лисиці повтікали. Слідопит неквапно оглянув залишки звіра, дерево, все навколо. Знайшов держално ножа, уважно його вивчив.

— Ведмідь за ними вчепився, а вони влізли на дерево. — Колодій показав на дуб. — Живодьор за ними, онде кора іздерта. Там й там теж… Люто до них пнувся, стрибав, ліз. Вони рогатинами його буцали, він узяв їх в облогу. А потім прийшли чужі люди. Моцні вої. Ведмедя ізнищили, обдерли з нього шкуру і жир. Жінок твоїх вони забрали. — Слідопит показав у бік темної логовини. — Он туди їх повели.

— Можемо їх наздогнати?

— Не варто. — Колодій покачав волохатою головою.

— Чому?

— Вони нас ізнищать.

— Їх багато?

— Троє, — впевнено сказав слідопит. — Але я за ними не піду.

— Йдемо тоді до Бойва. Най дасть підмогу.

— Не дасть. Його хапальники не підуть.

— Чому?

— Бо так, — Колодій показав Макарієві держално. — То були не прості люди, вони гремівники , тричі оперезані… Бачиш? — Слідопит підніс роговий циліндр упритул до очей візантійця. — Це Чорнобогові риси й креси. Забудь, чоловіче, за своїх жінок. З них гремівники босорок робитимуть.