Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Князь кивнув. Він краще за двічі народженого розумів, що взяти приступом гірське укріплення без цілких стрільців неможливо.

— Але ж Корвон потім нам мститиме, — припустив він.

— Від нього можна відбитись, його можна вбити, а від Богомола не відіб’ємось і не втечемо.

— А якщо чаклуни знайдуть новий ключ?

— Брама знову відкриється лише через тисячу літ. Тоді про неї подбають волхви наступних часів.

Чоломир замислився.

— Ти, Волоше, пам’ятаю, казав, що чекаєш пришестя Богомола на Рахманний Великдень? — запитав він.

— Маємо випередити чаклунів, княже.

— Наскільки випередити?

— Рушимо до Громового хребта одразу після Стрітення [65] С т р і т е н н я — зимове язичницьке свято (перепадало на один з днів першого тижня лютого). .

Князь підвівся, не без зусилля випростав спину. Відтак підійшов до слюдяного віконця, крізь яке пробивалось світло.

— Десяти дюжин може й не вистачити, — примружив око Чоломир. — І воєвода на сей похід має бути не з простих.

Коли Пекич залишив терем, князь довго сидів розмірковуючи. Челядники лише заглядали до світлиці, бачили нахмареного волостелина й тихо відступали до нижніх покоїв. Уже проти ночі Чоломир закликав до себе Томирада. Той увійшов до світлиці розчервонілий, з холоду, у легкому кістяному панцирі, на пластинах якого сріблилась паморозь.

— Сідай, — кивнув князь на вкритий ліжниками ослін. — Буде до тебе тверда розмова.

— Слухаю, батьку.

— Ти мене не послухався, далі робиш по-своєму.

— Про що кажеш, батьку?

— Я все відаю, сине. Учора на полюванні ти змовлявся з Гораном.

— Ми завалили дика і…

— Не бреши князеві, потроше! — рикнув Чоломир. — За дурня мене маєш? Горан найняв провідника, мені це відомо. Він хоче послати до того городища, де ховається Доброслава. А ти обіцяв йому своїх джур.

— То обмова…

— Не бреши, не буди мого гніву. — Князь громовою хмарою навис над Томирадом. — Ви змовились проти княжої волі.

— Доброславу захопив чужинець.

— Це їй кара за втечу.

— Не треба було її на залізо вести.

— Пройшлась би, як інші. Он ті дівки, що по залізу бігали, вже до весіль готуються.

— Хтось готується, а хтось на Хорсовому вогні згорів.

— Вона б не згоріла.

— Не згоріла б? Правду кажеш? — не дивлячись на князя, криво всміхнувся княжич. — Вона ж туриця.

— Не віриш батькові?

— Не вірю. Це ти все придумав, щоби ми з Доброславою не побрались.

— Дурне кажеш, сине. Я не був проти.

— Був і є, — промовив Томирад твердо, наче відсторонюючи словом облудне марево. — Не хочеш родичатись з Гораном.

— Я випалював зло, — роздільно карбуючи кожне слово, мовив князь. — Навіть Жаринки не пожалів.

— Чому не пожалів? Пожалів… Вона ж на залізо не ставала. Вчасно вибігла з городища, і за нею чомусь не гнались. Відомо, чому. Ти її попередив. Ти ж її і сховав.

— Брехня.

— А де ж вона тоді?

— Маю вісті про неї від болотних людей. Жаринка загинула.

— Вона тобі вже набридла. Онде нову цибатку маєш. — Томирад вже не відводив очей, поглядом викликаючи батька на нові відвертості. — Чекаєш, коли тобі й про Доброславу таке звідомлять, як про Жаринку?

— Доброслава вже й так не наша. Вона тепер жона волхва-чужинця.

— То стане удовою.

— Плем’я її не прийме.

— Подивимось.

— Добре, сине, подивимось, — скупо кивнув Чоломир. — А поки що посидиш у порубі, щоби дурниць яких не наробив.

— За віщо? — схопився Томирад.

— За коромолу проти князя, — присудив волостелин Білого племені й зробив знак комусь за спиною княжича. — Прийміть!

До світлиці увійшли гридні, поклали руки на плечі Томирадові. Той не пручався. Коли в теремі відновилась тиша, Чоломир покликав челядника, розпорядився:

— Най до мене приведуть того провідника, що його найняв Горан.

Й потягнувся за братиною.

Бо зачув у нижніх покоях жіночий плач. Розмовляти з княгинею на тверезо Чоломир не хотів.

Тиша, що панувала в лісі, лякала Макарія більше за виття вовків та ревище буревію. В цій тиші таїлося щось для нього незрозуміле. Стежку, що вела до Відьминого дубу, він знав і зимовою, і літньою. На ній завжди були свіжі й численні звірині сліди. Але тепер сніг вкривав стежину незайманим покровом, ближче до дубу він побачив людські сліди. Численні глибокі ум’ятини від чобіт. Вони йшли з боку Білих каменів, а потім вертались. Макарій визначив, що вночі тут ходило не менше п'ятьох людей. З поганим передчуттям візантієць дістався до дубу. Підніматись до відьминої хижі на дубі не було потреби: мертве тіло відьми звисало з дірки, що правила за вхід до неї.