Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Пека свого згадав? — вищирився князь і знов потягнувся за черпаком.

— Ні княже, Богомола.

— Хіба він дрібний?

— Він скалічений. Його поранено у великій битві богів, й через рану витекла його первісна Сила. Могутня матір Богомола врятувала сина від остаточного згасання й підтримує його коштом своїх жриць, яких віддає йому на поталу. Він відбирає в них життєву наснагу, потихеньку харчується їхніми душами. Тому й називається ім’ям хижої комахи. Але таке життя для бога є жалюгідним.

— Звісно, — погодився князь і знов хильнув хмелю. Хтось міг би подумати, що Чоломирові нецікаво, проте двічі народжений знав: князь уважно, дуже уважно слухає й зважує кожне вимовлене начальним могитичем слово.

— Кажуть, що кожні тисячу років Богомол, всупереч волі своєї матері, нападає на Серединний світ. Намагається забути про свої муки, творячи жорстокі насилля, проливаючи ріки крові. Він послаблений раною, тому не може проходити крізь кордони світів, коли забажає. Лише тоді, коли відкривається шлях крізь таємну браму, Богомол отримує доступ до нашого світу. Востаннє він пройшов крізь браму в прадавні часи, коли предки теперішніх верховинців в ім’я Богомола напали на південні краї і дійшли до теплих морів. Тоді браму відкрили могутні жерці, які не лише пропустили божка до нашого світу, але й спорядили його дух вмістилищем — людським тілом. Ці жерці, як і теперішні чаклуни, жили на Громовому хребті.

— Навіщо вони це зробили?

— Богомол поділився з ними забороненими знаннями, що дають неозору владу. Завдяки цим знанням жрецький рід з хребта багато століть правив не лише Карпатами, але й суміжними землями. Лише великі правителі Риму змогли взяти приступом їхні замки й винищити чорне чаклунське сім’я. Проте зло не вмерло, воно заснуло й через багато років прокинулось. В замках Громового хребта знов оселились чорні волхви, а в печерах запалали волошебні ватри. Ти, княже, кажеш, що верховинці вже сім століть живуть поряд з чаклунами. Твоя правда, передання горян називають ці століття мирними. Але вони мовчать про ціну, котру платять за мир дідичі верховинців. Про велику ціну. Навіть мені не все відомо, хоча, до прикладу, я знаю, що кожнісінька із дівчат-верховинок перед настанням зрілого віку на кілька місяців відправляється до чаклунів. З Громового хребта вони повертаються до своїх родин жінками, які ніколи не згадують, що з ними там робили. Їхні наречені не вимагають від них цноти, а чоловіки — подружньої вірності. Чи це не приниження для цілого народу? Чи волів би ти, княже, мати мир за таку ціну?

— Ці казки тобі причинна напричитала?

— Я б не турбувався через казки.

— Волоше, я за своє життя випив сотні братин з дідичами верховинців, проте жодного разу не чув від них про таку чорну виру, котра буцімто змушує їх віддавати дівчат на поталу чаклунам.

— Вони твердо мовчать про це перед чужинцями, бо встидаються свого приниження. Вони навіть поміж собою про це не згадують. Кажуть про дівчину, яку відправили до магів: «Пішла стрийкові борг віддати».

— Й що, теперішні відьмаки-громівники так збільшили свою могуть, що подужають, як ті древні жерці, вторувати шлях Богомолові? — запитав Чоломир після довгого мовчання.

— Верховинці кажуть, що півстоліття тому на Громовому хребті сліпа рабиня народила хлопця. Зірки провістили йому небачену долю. Тепер його зовуть Корвоном, й він увійшов до віку зрілості мага.

— Цей відьмак сильніший за тебе?

— Його вміння спираються на магію, котру могитичам суворо забороняють боги. На чорне мистецтво, в основі якого лежить Сила, відібрана в живих разом із кров’ю.

— Сильне ворожбиння?

— Так, княже. Зі свіжої крові можна черпати багато Сили, а головне — черпати швидко. Наші ж волхви беруть Силу у чотирьох первнів — землі, води, вогню і повітря. Лише так годиться за Хорсовим поконом.

— Тобто у чаклунському двобої тобі його не перемогти? — підсумував Чоломир.

— Ні.

— Так навіщо ж ти хочеш йти до Громового хребта? — похитав головою очільник Білого племені. — Сам загинеш й нізащо покладеш життя моїх воїв.

— Я можу знищити той ключ, яким відкривається таємна брама.

— Й що це за ключ?

— Тайна ся лише для волхвів, княже.

— Не повідаєш?

— Ні, княже. Пробач.

— Ну й не треба. — Чоломир важко відкинувся на бильце стольного крісла. — Мені волошебні тайни без потреби… Так скільки тобі знадобиться воїв?

— Десять дюжин з найкращих, княже. З таких, котрі не бояться чаклунських заклять, вміють ходити горами, тримати рядно щити… і влучно стріляють з великих луків.