Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Подвійне мовчання — звукове і астральне — було йому замість відповіді.

«Начувайтесь!» — так само беззвучно пригрозив він горам, зручніше перехопив рогатину й рушив до лісу.

Хамдуна з Жаринкою зазимували недалеко від Шепких воріт, під Сур-гіркою [62] Ш е п к і в о р о т а — тепер урочище «Пітушки» поблизу села Маняви на Прикарпатті. С у р - г і р к а — тепер Лейбова гора на захід від Горохолиного Лісу. Слово «Сур» у її назві може вказувати на прадавній індоєвропейський культ сонячного бога Сура (Савура, Сур’ї). «Суром» давні слов’яни також називали пиво. . Судячи з назви, на цій гірці за доби чаклунів стояло капище сонцепоклонників. На її південному схилі, з якого у ясну погоду відкривався вид аж на чотирнадцять карпатських вершин, збереглись товстезні обгорілі колоди. Від них і досі віяло терпким неспокоєм, що залишився від давніх волхвувань. Кожного разу, йдучи попри них за водою, донька Стоймисла відчувала на собі щось на штиб пильного погляду. Кожного разу вона мурмотіла охоронні закляття, тричі спльовувала і намагалась якнайшвидше пробігти повз залишки капища. Жаринкові родовичі подейкували, що на Сур-гірці час від часу бачили невідомого духа, що в подобі білої кози рятував звірину від мисливської зброї. Тому полювали тут рідко. За ті вісім седмиць, що вони з войовницею прожили на гірці, люди з’являлись лише двічі. Одного вечора нижньою стежиною прокрокував самотній мандрівник у довгому ведмежому кожусі, одягненому хутром назовні. Гострі очі куниці розгледіли під одягом мандрівника небуденних розмірів зброю, радше за все сокиру. А через три дні на кабанячому водопійлі виникли сірі постаті верховинців та їхніх псів. Нарозвидні вони тихо вийшли з туману, й лише псячий гавкіт виказав їхню появу. Хамдуна з Жаринкою приготувались до бою, проте сильний вітер з Горганів урятував утікачок, не давши собакам відчути їхню присутність. Верховинці про щось довго радились, відтак зникли так само безгучно, як і прийшли. Від Шепких воріт потім чувся собачий гавкіт.

Хамдуна не дозволяла Жаринці полювати.

— Ти дуже шумна, тебе у горах почують, — посміхалась вона на всі мисливські поривання білявки.

Сама войовниця також намагалась не відходити далеко від їхньої схованки-землянки. Раз на седмицю вона впольовувала в Горохолиному лісі або ж у сусідньому, зарослому дубами, міжгір’ї то косулю, то молодого кабанчика. Хамдуна вміла запікати м’ясо між пласких каменів так, що грань майже не давала диму. А той, що виповзав з укриття тонкою цівкою, ніколи не піднімався вище берегів зарослої ялівцем улоговини. Смаженина у Хамдуни виходила соковитою і поживною. До м’яса дружина Богомола додавала сіль і терте зілля. Раз на три дні вона пила цілющий відвар з вербових гілок. Жаринка жадібно слідкувала за всіма діями войовниці, намагаючись вивчити та перейняти її навички. Та не крилась у діях, дещо пояснювала, але вперто мовчала, коли Стоймислова донька починала запитувати її про зброю, отрути, військові та маскувальні вміння.

Коли вони тікали від жаб’ячих людей, Хамдуна виявила нелюдську витривалість. Тоді від довгого бігу серце в Стоймислової доньки ледь не вистрибувало з кістяної клітки, а у войовниці дихання завше залишалось рівним. День за днем вони збільшували відстань од переслідувачів, Жаринка бігла з останніх сил, а Хамдуна, здавалось, лише почала розминати м’язи. Білявка запитала її тоді, котрий з богів дарує подібну силу, на що її хазяйка відповіла лише, що цього бога називають «ворогом лінощів». Жаринка довго думала над її відповіддю, але врешті-решт визнала, що не може второпати, про котрого з богів йдеться.

В перші дні їхніх спільних мандрів Жаринка побоювалась, що войовниця буде примушувати її до речей безбожних та протиприродних. Серед її родовичів ходили чутки, що войовничі жриці мавпують чоловіків. Злягаються із жінками-рабинями, прив’язуючи собі до стегон дерев’яні та шкіряні знаряддя. Подумки вона навіть змирилась із такою перспективою, проте Хамдуна не виявила зацікавлення принадами білявки. Жаринка подивувалась сама собі, коли на третю-четверту ніч відчула щось на кшталт розчарування. У войовниці було красиве і сильне тіло. Вона слідкувала за собою й випромінювала саме ту впевнену силу, що притягує жінок до чоловіків сильніше за красу і багатство.

Однієї ночі, вже у схованці під Сур-гіркою, Жаринка відчула на собі погляд Хамдуни. Очі білявка не розплющувала, але шкірою відчувала, що войовниця пильно дивиться на її обличчя і шию. Хвиля жару народилась між ніг Стоймислової доньки й побігла всім її тілом.