Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Гроза зібралась швидко. Більш передбачливі колеги Макарія встигли сісти на корабель, що відплив у напрямку Меотїї, проте колишній диякон втратив пильність у ніжних обіймах херсонеських красунь. Його арештували вночі, при світлі смолоскипів. Будинок оточили, й навіть біля клоаки поставили сторожу. З лікарських скринь міські еділи при свідках витягли червоні і помаранчеві ртутні розчини. ЇХ негайно, під наглядом лікарів Галенівського вишколу, випробували на псах. Ті вже до ранку відмучились і побігли в собачий вирій. Урешті-решт, побитий, у розідраних шароварах, Макарій опинився в сухій цистерні, в, компанії з напівмертвим єврейським мудрецем і ще кількома підозрюваними у чаклунстві та отруюваннях.

— А від чого ж насправді померли ті хворі? — запитала Риска, поклавши руду голівку Макарієві на коліна.

— Напевне, їх отруїли лікарі-заздрісники, — припустив візантієць, блукаючи пальцями у вогненному волоссі Орай.

— А ртуть тут ні до чого?

— Думаю, що ні, — сказав Макарій, але в його запереченні не було впевненості.

Риска відчула це, підвелась й запитливо подивилась на премудрого мага:

— Ти ж тепер не лікуєш ртуттю.

— Ні. — Колишній диякон відвів очі. — Не лікую.

— Ти не гризи себе. — Риска поклала голову на плече Макарія. — Є такі речі, котрі бува помагають, а бува шкодять. Є такий гриб, від якого одна людина може померти, а друга житиме до ста років.

— До ста років? — посміхнувся візантієць. — Це казка. Немає такого гриба. Хто його бачив?

— Мало хто. Він у горах росте, у місцях заповіданих.

— Гриб Калокирика?

— Кого?

— Так на моїй батьківщині називають гриб, що дарує довге життя.

— Він не всім «дарує», — нагадала руда. — Від нього частіше вмирають.

— А чому так?

— Ніхто не знає. Лише чаклуни з Громового хребта про те відають.

— Вони знають місця, де росте волошебний гриб?

— Вони про гриби відають все. У нашому городищі живе одна така жінка, її Зміївною називають. Вона трохи дурнувата, але через неї до нас промовляють зміїні боги. Так вона одного разу казала, що чаклуни є родичами грибів. Що вони трохи люди, а трохи гриби. І цей гриб, що є отрутою і ліками одночасно, також трошки гриб, а трошки людина.

— Серед верховинців також є такі зміївни. Вони їх «гадєрками» називають.

— У нас ще кажуть «причинні». Але все, що через ту жінку рекли зміїні боги, завжди збувалось. — Руда потерлась щокою об плече візантійця. — Завжди-завжди. До Зміївни навіть Пекич прислухається.

— А це що за один? — Макарій занурив своє обличчя у волосся Риски, чорне змішалось з рудим.

— Начальний волхв.

— А чому «Пекич»?

— Він відрікся від старих богів і перейшов під владу Пека Блудня.

— Таке буває?

— Старі боги не захищають нас у цих землях. Вони залишились на північному сході, біля могил предків. А люди ж не можуть жити без божого захисту. Тому Пекич присягнув Блудневі за себе й за нас, а той дав нам сім років мирного життя.

— Цікаві у вас жерці.

— Які вже є, — промурмотіла руда, блукаючи губами у вирізі Макарієвої сорочки.

— Давай поспимо, — запропонував колишній диякон.

— Як скажеш, — розчаровано кивнула руда.

— Рана болить?

— Свербить дуже.

— Це добре, якщо свербить, — позіхнув Макарій, підкинув цурок до вогнища й розтягнувся на облізлих шкурах. — Свербить — значить заживає.

«Трохи люди, а трохи гриби, — подумки пирхнув він. — Предивні діла Господні! Й чого лише я не бачив за ці роки, але люди-мухомори мені ще не зустрічались».

Минула ніч, але ані Спірки, ані Доброслави вони не дочекались. Макарій накинув на плечі овечий кожух, виліз з печери, і піднявся на стіну городища та оглянув околу. Жодне переміщення повітря не турбувало сіро-білої зимової непорушності гірського краю. За ніч снігу побільшало, він вкрив рідкі лисини вітровалів сріблястими ліжниками. Десь далеко внизу, під скелею та ж сніговими нароснями, шумував-джеркотів чорний потік. Над ним, наче грудки мороку, мерзли ворони. Височезні ялинки підносили свої засніжені шпилі до захмареного неба, що важко опустилось на гірське пасмо, накривши залісовілі гребні волохатим туманним стріччям. Розмотане вусібіч, воно висіло так низько, що здавалось досяжним для простягнутих з вежі рук. У цій картині візантієць відчув зловісне попередження, ретельно загорнуте у тишу й неполохану велич.

Гори немов казали: «Не ображай пустим рухом наш спокій, не чіпай наших тайн».

«Де мої наложниці?» — не розтуляючи губ, запитав їх Макарій.