Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Її застрелили. Крицеве жало стирчало зі спини, на сірому кожусі чорнів кров’яний потік. Дивна важкість упала Макарієві на черце. Він глибоко вдихнув зимне повітря, обійшов дуб, уважно роздивився навколо. Жодних ознак того, що тут були Спірка із Доброславою, він не знайшов. Зате виявив дірку в снігу, звідки видобув замерзлий плювок з характерними коричневими волокнинами. Хтось із вбивць загострював свою чутливість волхвинним грибом.

Лісової відьми візантійцеві було шкода. Жила вона на своєму дереві тихо-мирно, видимого зла нікому не робила. Помагала горянкам по жіночому, варила зілля, сушила гриби і трави. Одного разу Макарію знадобилась порада, й він прийшов до Відьминого дубу. Дав його мешканці бронзового ножика, натомість навчився від неї знімати вроки зливанням воску. Відьма розповіла, з якими примовками брати воду з колодязю, а віск із бджолиного дупла, на який час й котрим способом ставити воду під ліжко вроченого. Пояснила, чим відрізняється лякана вода від стомленої, як над воском читати молитву до сімдесяти духів- громадильників, а як до сімдесяти духів-косарів. А ще навчила пускати застиглим воском вказівного жука, що допомагав швидко виясняти шляхи чаклунських уражень. Відьмовські засоби виявились помічними, особливо для тих нещасних, кого попсували лісові щезники та нічні духи-блудні.

А тепер лісову відьму вбили.

Од Відьминого дубу візантієць рушив до річки, перейшов її по камінню на перекаті, відтак покрокував у напрямі верховинської засіки. Навіть влітку ця дорога була не з легких, а тепер стала майже непрохідною. У деяких логовинах сніг доходив Макарієві до череса. Помагаючи собі рогатиною, він за кілька годин врешті-решт вийшов на торну стежину, яку утоптали на кригу людські ноги. Навколишній наст помережали сліди дрібної звіроти, що їм візантієць зрадів, наче знайденим після довгої розлуки друзям.

Стежина тим часом вела й вела угору. Після полудня суворі столітні ялини залишились позаду, поступившись місцем дрібнішим деревам та ялівцевим заростям. Сірі гірські ребра тут виступили назовні, вже не оплетені корінням й не прикриті мохом. Невдовзі скелі зійшлись з двох боків, утворивши ущелину, відому як Вузькі ворота. Тут з давніх часів верховинці тримали засіку.

Макарій побачив сторожову вежу, зайшовши за лобату брилу, що нависла над стежкою у найвужчому гирлі ущелини. Її побудували з дерева і каміння на виступі гори та пірамідально накрили помальованим в синє дубовим ґонтом [66] Ґ о н т — гонко витесані дерев’яні дошечки, якими накривають дах, подібно до черепиці. . Одним боком вежа тулилась до скельної вертикалі, її бійниці навіть у мороз не закривали щити і запони. Від вежі до протилежного боку Вузьких воріт йшла висока, складена з величезних брил, загата. В ній зробили дубову браму, що відкривалась для простих подорожніх за так, а для купецьких валок — за гроші.

Брама була відкритою, в ній стояли люди. Попереду Макарій побачив високого верховинця у конічній шапці з баранячого смуху. Під чорним кожухом високий носив сердак, оторочений чорною та червоною нитками. Срібна гривна на грудях відзначала маєстат високого. Його темне, ніби вирізане з твердої деревини, лице помережали численні дрібні зморшки, а з-під шапки вилось довге сиве волосся. Ліва ніздря та праве вухо верховинця, за звичаєм знатних горян, були пробиті тонкими золотими кільцями. Спирався він на патерицю, прикрашену посрібленими козячими рогами.

Цього високого верховинця, як знав візантієць, звали Бойвом. Він був спадковим дідичем місцевого племені, батьком Шикорчика й ще двох десятків синів від численних дружин та наложниць. Рід Бойва міцно опосів перевали, збираючи мито та охороняючи шляхи від приблудних торборізів і коромольників. Побачити дідича на Вузьких воротах Макарій не сподівався.

За десять кроків від Бойва візантієць підняв на знак вітання праву руку й ледь схилив голову на знак поваги. Дідич у відповідь лише примружив глибоко запалі очі.

— Нехай бережуть тебе боги, господарю! — мовив Макарій, на крок підійшовши до Бойва.

— Й тобі мир, жерче, — відповів той. — Круки злітаються до мертвячини.

— Про що кажеш? — насторожився візантієць.

— А хіба не відаєш?

— Я ранком був біля Відьминого дубу, бачив там застрелену кимось відьму.

— Ну то й там подивись. — Бойв кивнув на браму.

Макарій пройшов повз верховинців, котрі скоса поглядали на мага, зайшов за ріг укріплення. Там, один біля одного, лежало шість мертвих воїв. Пробиті груди, роздерті горла, прохромлені голови. Усюди сліди крові та рештки розкиданого сторожового багаття. Серед вбитих візантієць упізнав одного із одружених синів Бойва. Минулої весни Макарій вправляв йому звихнуту ногу. Всі вої були з верховинців. Як зрозумів візантієць, нападники або не зазнали втрат, або ж забрали своїх вбитих.