Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

На майданчику поміж ґанком та частоколом, що обмежував капище, стояв молодий озброєний воїн. Вишивка на комірі свідчила, що він з куничів-ратаїв.

— За якою до мене потребою? — грізно насупився Волх.

— Я Цапик, син Вільга, княжичів джура.

— Й що з того?

— Прислали тривогу з гір.

— Чому до мене прийшов, не до воєвод?

— Спірку з Доброславою забрали на Громовий хребет.

— Як про теє відаєш? — зачувши назву проклятого місця, Пекич одразу зігрівся: аж плечі спітніли.

— З гір прийшов чужинець-відун. Він тепер мій родич, чоловік Спірослави.

— Високо породичався, смерде, — криво всміхнувся Пекич. Він знав, про котрого з відунів каже син Вільга. За чутками зайда-грек, якому горяни подарували старе городище, був вправним костоправом. Проте до істинного відуна йому було, як Цапикові до князя.

— Й де ж той твій родич?

— Він з вістовими на засіці.

— На котрій?

— В Темній діброві.

— Так я ще раз питаю: чому ти до мене прибіг, Цапиче?

— Томирада князь у поруб кинув. Горан лежить при смерті. Я один чаклунів не здолаю.

— Це без сумніву… — Волх почав розуміти нічну появу Вільгового сина. — А мені що за діло до тих випханок?

— Томирад казав, що ти був проти ордалій.

— Тобі казав?

— Так.

— Й хто ще про се чув?

— Розмова була між двома.

Пекич зміряв Цапика уважним поглядом, махнув йому рукою:

— Заходь сюди.

Відтак увійшов до сінника й крикнув наложницям:

— Всі до горішнього терему! Хутчіш!

За хвилину жінки пробігли повз нього до виходу, а Волх з молодим куничем зайшли до світлиці. Там уже запалили олійні світильники, темрява відступила до запіччя й найдальших кутів. Жрець сів на ведмежий ліжник, джурі вказав на підстінну лаву, запитав:

— Не страшно йти на Громовий?

— Ні.

— А як нашлють на тебе прокляття?

— Батько мені казав, що воїнові личить чари і ворожбу долати зброєю.

— Мудро казав, — кивнув жрець. — Любиш сестру?

— Люблю. — Син Вільга здивовано подивився на двічі народженого: мовляв, як можна не любити такої сестри, як Спірка.

— Й кого б іще взяв до такої виправи?

— Всі Томирадові джури готові йти: Веслич, Тревен, Огнавець, Краслав.

— Хтось із вас ходив до тих місць?

— До Шепких воріт усі ходили, а далі — ні.

— Від Шепких до Громового далеченько, — зауважив Волх. Цапик нічого на це не відповів. Він не торопав, куди хилить Пеків служитель.

— Не лише вас з Томирадом образили ті чаклуни, — пояснив Волх. — Князь посилає проти них загін. Вибраних воїв, найкращих. А щоби воям не поробили злого, сам із ним піду…

— Ми теж підемо! — схопився Цапик.

— Не перебивай старших, гридниче! — гримнув на нього Жрець. — Ворог нині у нас небуденний, а про лігво його нічого не знаємо. Ані підходів до Громового, ані засік тамтешніх, ані озброєнь. У тому бачу основу нашої слабкості. Князь знайшов провідника, але віри йому нема.

Цапик хотів запитати: «Чому?», але вирішив промовчати. Не дай Хорсе, Пекич знову озлиться. Боги відають тих жерців, що вони можуть від злості. Абись не зурочив.

— Хочеш запитати, чому не довіряю княжому провідникові? — посміхнувся Волх.

Цапик кивнув, а подумки зойкнув: «Може, він й мислі бачить!»

— По-перше, — почав жрець, — він з гравелів.

— З гравелів? — не стримався джура.

— Бачиш, і ти здивувався. А по-друге, навіть серед гравелів його числять за випханця, віжлуна та затятого безбожника. Непевний се муж.

Волх уважно подивився на приголомшеного сина Вільга, витримав належну паузу й запитав:

— Як мислиш, кого саме з наших, із куничів, можна взяти за провідника?

Джура довго думав, потім сказав:

— Не знаю нікого, хто би ходив аж до Громового. Може, хто з турицьких городищ туди заглядав?

— Отож-бо й воно, — щиро зітхнув жрець. — Самі незнайки навколо. У поважній справі нема й на кого опертися.

— Хіба ж самі не знайдемо дороги? — спалахнув Цапик і відразу зрозумів, що дурню бовкнув.

Пекич похитав головою.

— А коли… вирушає загін? — після хвилинного мовчання насмілився запитати джура.

— Ти знатимеш, — запевнив Пекич.

Помовчав і додав:

— Боги нам поможуть… А за тим гравелем треба тримати око. Ти з побратимами таке подужаєш?

— Будемо пильнувати його яко ворога, — запевнив Цапик, — А можна ще про одне запитати?

— Дивлячись про що.

— Що зробили князеві оті чаклуни?

— Князь, Цапиче, не за себе лише думає, а за все наше плем’я, — повчально мовив жрець. — На те він і князь. Чаклуни вже насилали на нас злі чари й знову пробують наслати. Такого їм попустити не можна.