Василь Биков - Журавлиний крик

— Обійшли! — сердито, з прикрістю сказав старшина й вилаявся. Він підхопився на ноги, вдивляючись у далекий потемнілий небокрай, і знову зі злістю, розпачем і тривогою потвердив: — Обійшли, гади! Холера на їхню голову!

І, потерпаючи, щоб там, на переїзді, чогось не сталося без нього, Карпенко швидко пішов низом у напрямі дороги, що була звідси недалеко.

На переїзді перший відчув недобре боєць Пшеничний. До смерку він уже викопав глибокий, на свій зріст, окопчик, зробив на дні приступку, щоб можна було стріляти й виглядати, а з боку ями — заглибину, щоб при потребі мерщій вибратися нагору. Потім старанно притрусив хрустким чорнобилем бруствер, віддав лопатку Глечику, який і досі поруч довбав землю залізякою, і, вскочивши в окоп, зачаївся на дні нового сховища.

Тут було затишно й досить зручно. Кинутий в яму оберемок бур’яну захищав від холодної вогкості. Пшеничний загорнув ним свої ноги у стоптаних брудних черевиках, витер об полу шинелі замазані руки й розв’язав речовий мішок. Там боєць приберігав до скрутного часу окраєць добутого в якомусь селі селянського хліба та добрий шматок сала. Він давно вже зголоднів, але на людях усе не наважувався їсти, бо тоді треба було б поділитись, а ділитися Пшеничний не хотів. Він знав, що в інших, крім куска черствого хліба, ніякого харчу не було. Втім, це не його клопіт, хай кожен дбає сам про себе, а на те, щоб дбати про всіх, — є начальство, хоч би й Карпенко, цей суворий і відданий служака. І тепер, напрацювавшись і добре зголоднівши, Пшеничний розгорнув у сутінку папір, дістав з кишені складаний ножик на мідному ланцюжку і, відрізавши від шматка сала половину, покраяв його на дрібні жирні скибочки. Решту загорнув у газету і сховав на дно напханої всяким дріб’язком торбини.

Смачно жуючи страву не зовсім справними, пощербленими вже хворобою та часом зубами, Пшеничний думав, що треба було б ще назбирати бур’яну, щоб заритися в нього й «прикімарити», як каже Свист, якусь годину вночі. Правда, взводний попався дуже прискіпливий і надто вислужливий, цей придумає ще якусь роботу до ранку, але Пшеничний не такий простак, як той Глечик чи підсліпуватий Фішер, щоб запопадливо робити все, що від нього вимагають. За будь-яких обставин він зробить не більше, ніж про людське око, і вже себе не скривдить.

Ці неквапкі й розважливі в тиші думки раптом було обірвано далекими розкотистими пострілами. Пшеничний, який саме напхав рота, від несподіванки принишк, прислухався, потім, хапливо засунувши в кишеню хліб і сало, підвівся в окопі. Над лісом злетіло в небо розсипчасте гроно ракет, освітивши на мить чорні зубці верхівок дерев, і згасло.

— Гей! — крикнув боєць своїм товаришам. — Чуєте? Оточують!

Довкола вже стало зовсім темно. Білі стіни сторожки ледь сіріли, в небі ще вимальовувався зламаний дишель шлагбаума, чутно було, як поряд у ямі длубається ретельний Глечик та біля залізниці довбають землю Свист з Овсєєвим.

— Поглухли, чи що — не чуєте? Німці в тилу!

Глечик, почувши, випростався в своїй ще неглибокій ямі, вискочив з окопу Овсєєв і, прислухавшись, через картоплище подався до Пшеничного. Десь у темряві мудровано вилаявся Свист.

— Ну що? — гукав з окопу Пшеничний. — Докопалися! Якби не я, то й прогавили б. Чекали підмоги з тилу, а там уже німець.

Овсєєв якось похмуро мовчав, стоячи поруч і вслухаючись у звуки далекого бою. Невдовзі біля нього з темряви виринув Свист, підійшов і зупинився позаду насторожений Глечик.

А там, удалині за лісом, загримів нічний бій. До перших кулеметів долучилися інші; їхні черги, наповзаючи одна на одну, зливалися в далеку, приглушену вітром тріскотняву, безладно й неквапливо заляскали постріли з гвинтівок. У чорне піднебесся ще злетіла ракета, потім — друга і дві разом. Догоряючи, вони зникали за похмурими вершинами дерев, а на низькому захмареному небі ще якийсь час мигали неяскраві полохливі відблиски.

— Ну? — не вгамовувався Пшеничний, звертаючись до насторожених, примовклих людей. — Що?

— Чого ти нукаєш? Ну, чого нукаєш, Мурло? — злісно обізвався Свист. — Де старшина?

— Фішера в секрет повів, — сказав Овсєєв.

— А того нукаю, що треба щось робити. Оточили ж, ось і ну, — не збавивши тону, кип’ятився Пшеничний.

Йому ніхто не відповів, усі стояли й слухали, охоплені недобрим передчуттям. А там, у далекій нічній пітьмі, все розлягалися черги, вибухали гранати, вітром розносило навкруги негучну на відстані луну. Люди посмутніли, опустилися їхні натруджені руки, гарячкова тривога вривалася в думки.