Василь Биков - Журавлиний крик

Вони вийшли на пагорок, з якого відкрилися нові, вже запнуті вечірньою імлою далі — поле, улоговина з чагарником, далекий ялинник, попереду біля дороги — солом’яні покрівлі села. Поряд, біля канави, розпростерши на вітрі тонке гілля, жалібно шуміли поруділим листям берези. Вони були товсті й, певно, дуже старі, ці предковічні вартові шляхів, — з порепаною від старості, зчорнілою корою, густо вкриті твердими копитами наростів, з позабиваними в боки чавунними костилями. Під березами старшина звернув з дороги, перескочив канаву і, зашурхотівши чобітьми по стерні, попрямував у поле.

— А що він, отой голий, з гіпсу виліплений, чи як? — спитав він, зробивши поступку своїй мимовільній цікавості. Фішер стримано, самими губами поблажливо усміхнувся, наче дитині, і пояснив:

— О ні. Ця п’ятиметрова постать Давіда вирізьблена з крітського мармуру. Взагалі гіпс як матеріал для монументальної скульптури в давнину і в часи Ренесансу майже не вживався. Це вже атрибут нового часу.

Старшина замислився.

— Кажеш, з мармуру? А чим же він таке громадище вирізьбив? Може, якою машиною?

— Ну що ви! — здивувався Фішер, ступаючи поруч з Карпенком. — Хіба можна машиною? Тільки руками, звісно.

— Ого! Це ж скільки часу треба було довбати? — у свою чергу здивувався старшина.

— Два роки, з помічниками, звичайно. Треба сказати, що в мистецтві це ще й небагато часу, — помовчавши, додав боєць. — Російський художник Олександр Іванов, наприклад, працював над своїм «Месією» майже двадцять два роки, француз Енгр писав «Джерело» сорок років.

— Ти диви! Мабуть, важко. А він хто такий, той, що зробив цього Давида?

— Давіда, — делікатно поправив Фішер. — Він італієць, уродженець Флоренції.

— Що — муссолінець?

— Ба ні. Він жив давно. Це великий художник Відродження. Найславетніший з славетних.

Вони пройшли ще далі, Фішер уже тримався поруч Карпенка, і той скоса разів зо два глянув на нього. Худий, з запалими грудьми, в короткій, підперезаній під хлястик шинелі, з забинтованою шиєю й зарослим щетиною обличчям, боєць мав дуже непоказний вигляд. Самі тільки чорні очі під товстими скельцями окулярів тепер якось ожили і світилися далекою стриманою думкою. Старшина подивувався в душі з того, що ось за такою непримітною зовнішністю криється освічена і, здається, непогана людина. Правда, Карпенко був певен, що у військовій справі Фішер небагато вартий, але в глибині старшинської душі щось уже відтануло й подобріло до цього бійця.

За сотню кроків від дороги Карпенко зупинився на стерні, подивився в напрямі села, оглянувся назад. Переїзд в улоговині вже ледве мрів у вечірній сутіні, але звідси його було ще видно, і старшина подумав, що місце для дозору тут буде підхоже. Він притупнув підбором по м’якій землі і вже звичайним своїм командирським тоном наказав:

— Ось тут. Копай. Уночі спати ні-ні. Пильнуй і наслухай. Підуть — стріляй.

Фішер зняв з плеча гвинтівку І, взявшись обома руками за короткий держак старшинської лопатки, невміло колупнув стерню.

— Ех ти! Ну хто так копає! — не стерпів старшина. — Дай сюди.

Він вихопив у бійця лопатку і, легко врізаючись нею в пухку землю ниви, спритно розтрасував одиночний окопчик.

— Ось на. Так і копай. Ти що — кадрової не служив?

— Ні, — признався Фішер і вперше щиро усміхнувся. — Не довелося.

— Воно й видно. А тепер ось горе з вами, з такими…

Він хотів сказати «вченими», але змовчав, не бажаючи вкладати в ці слова, як робив то досі, уїдливий зміст. Поки Фішер не дуже вміло длубався в землі, Карпенко присів на стерні і, захищаючись од вітру, почав скручувати цигарку. Вітер видував з папірця тютюнову потерть, старшина ретельно притримував її пальцями й квапливо загортав. Сутінки тим часом усе щільніше оповивали землю, на очах затягався мороком переїзд з будкою та зламаним шлагбаумом, поринали в пітьмі ночі далекі покрівлі села, тільки, як і раніше, неугавно й тривожно шуміли над шляхом берези.

Затуляючи од вітру трофейну запальничку, старшина згорбився, щоб прикурити, але раптом його обличчя здригнулося й тривожно насторожилось. Витягнувши з коміра жилаву шию, Карпенко оглянувся на переїзд, Фішер теж відчув щось і, як стояв на колінах, так і завмер у напруженій позі. На сході, за лісом, що був за їхнім переїздом, злагоджено розкотилася вдалині приглушена вітром швидкострільна кулеметна черга. Невдовзі на неї відгукнулася друга, рідша, певно, з нашого «максима», а потім тьмяним далеким одсвітом, прорвавши вечірній морок, загорівся й погас тремтливий розсип ракет.