Василь Биков - Журавлиний крик

Кремезний Пшеничний вайлуватою ходою ступив уперед, зняв із-за спини гвинтівку, поклав її в чорнобиль і почав витягати засунуту за пояс лопатку. Відмірявши від нього кроків десять уздовж канави, Карпенко знову присів, зиркнув туди-сюди й оглянувся, шукаючи очима, кого поставити на нове місце. З його грубуватого обличчя не сходили заклопотаність і гнівне невдоволення тим, що сили, які йому дали, надто мізерні.

— Ну, кому тут? Вам, Фішер? Хоча ж у вас лопатки нема. Ото мені ще вояки! — сердито бурчав старшина, зводячись з коліна. — Скільки днів на фронті, а лопатки ще не добув. Що, мо', чекаєте, коли старшина дасть? Чи, мо', німець подарує?

Фішер не виправдувавсь і не заперечував, але, бентежачись від незвичної вимови, тільки незграбно горбився й без потреби поправляв окуляри в чорній металевій оправі.

— Зрештою, чим хочете, а копайте, — невдоволено кинув Карпенко, поглядаючи кудись униз і вбік. — Моє діло маленьке, але щоб позицію обладнав як належить.

Він рушив далі — дужий, стриманий і впевнений у рухах, з таким виглядом, наче був не командиром взводу, а принаймні командиром полку. За ним покірно й байдуже попростували Свист і Овсєєв. Оглянувшись на заклопотаного Фішера, Свист зсунув на брову пілотку і, вискалюючи білі зуби, необразливо поглузував:

— Ото завданнячко професорові, ярина зелена. Дасться взнаки…

— Не базікай. Краще йди до того білого стовпчика біля колії, там і копай, — звелів старшина.

Свист звернув на картоплище і ще раз, посміхнувшись, оглянувся на Фішера, який нерухомо стояв біля своєї позиції в бур’яні й заклопотано чухав неголене підборіддя.

Карпенко з Овсєєвим підійшли до сторожки, старшина по-господарському поторгав розчинені рипучі двері й переступив поріг покинутої будки. З двох вибитих вікон тягнуло пронизливим холодом, метлявся на стіні надірваний поруділий плакат, який закликав колись розводити бджіл; страшенно смерділо сажею, пилом та ще чимось нежилим і неприємним. На затоптаній, всипаній солом’яною потертю підлозі валялисю шматки штукатурки й грудки грязюки з підошов. Старшина мовчки озирав скупі сліди колишнього людського пристанища; Овсеев стояв біля порога.

— От коли б стіни товщі, було б укриття, — подобрілим голосом розсудливо мовив Карпенко. Овсеев простягнув руку — помацав облуплений бік грубки.

— Що, думаєш, тепла? — суворо усміхнувся Карпенко.

— А давайте затопимо. Раз не вистачає інструменту, можна по черзі копати й грітися, — пожвавішав стриманий досі боєць. — Га, старшино?

— Ти що — до тещі в гості прийшов? Грітися! Зажди, ось настане ранок — він тобі дасть прикурити. Жарко буде.

— Ну, то й що, як жарко?.. А зараз чого мерзнути? Давай розпалимо в грубці, вікна замаскуємо… Га, командире? — наполягав Овсєєв, ліниво поводячи чорними циганськими очима.

— Не базікай. Іди он біля Свиста займай позицію і давай влаштовуйся.

Карпенко вийшов з будки й здибав Глечика, який тягнув звідкілясь зігнутий залізний прут. Побачивши командира, той зупинився й шанобливо показав іржаву залізяку.

— Ось наче ломик — довбати. А вигортати й жменями можна.

Глечик винувато усміхнувся, старшина непевно подивився на нього, хотів сказати щось суворе, але в молодого бійця був такий наївний вигляд, що він, полагіднівши, мовив просто:

— Ну, давай. Ось тут копатимеш — по цей бік сторожки, а я вже по той — у центрі. Берися, не зволікай. Поки видно…

Смеркалося, коли з-за лісу поповзли сизі похмурі хмари. Вони важко й щільно затягли небо, затулили осяйну щілину над косогором; стало моторошно, тривожно й холодно. Вітер з шаленою осінньою люттю обтрушував берези над шляхом, шарпав, вимітав придорожній молодняк, гнав через залізницю в сіру далечінь зграйки шарудливого листя. Каламутна вода в калюжі від поривів вітру аж випліскувалася з дороги й бризкала на узбіччя холодними брудними краплями.

Бійці на переїзді запопадливо взялися до роботи — копали, довбали, вгризалися в затверділий переліг. Пшеничний мало не по самі плечі зарився в руду купу глини. Відкидаючи далеко навколо розсипчасті грудки, легко й весело готував собі позицію розпаленілий Свист. Він зняв із себе всі ремені й шинель і, лишившись у гімнастерці, спритно вигортав землю з ямища малою піхотинською лопаткою. Кроків за двадцять від нього, теж над лінією, час від часу зупиняючись, відпочиваючи й оглядаючись на товаришів, з трохи меншою заповзятливістю, ніж вони, окопувався Овсєєв. Біля самісінької будки вміло обладнував кулеметну позицію старшина Карпенко; по другий бік від нього старанно довбав землю розчервонілий, пітний Глечик. Подлубавши залізякою грунт, хлопець викидав його руками, потім пригорщами вибирав пісок і знову довбав. Один тільки Фішер без діла сумно сидів у чорнобилі, де його залишив старшина, і, ховаючи в рукава змерзлі руки, гортав якусь книжку.