Василь Биков - Журавлиний крик

Лейтенант глянув в один бік, у другий — траншея вела в тил. Звідси ні яру, ні стернистого поля, де вони наступали, не було видно. Навколо було по-весняному привільно і просторо. Чекаючи свого часу, бродив весняними соками ліс. Звільнившись від снігу, ось-ось готова була ожити для своєї одвічної справи земля. Подекуди у виярках, борознах, на узліссі марніли-дотавали шорсткі на морозі, як наждак, лисини снігу. Гуляв над просторами вітер, сушачи землю. На зміну нескінченно довгій холоднечі йшла весна, і лейтенант зрозумів: не для нього.

Його, проте, не стріляли, а вели й вели все глибше в тил, далі від своїх, від роти, і Климченко все виразніше усвідомлював, що цей шлях для нього останній, що повернення вже не буде.

Траншея тим часом мілкішала й мілкішала і незабаром зовсім закінчилася в улоговинці двома сходинками. Вони вилізли і опинилися на стежці, що тяглася через якийсь густуватий вільховий чагарничок. Климченко, пересилюючи біль, тамував подих: від глибоких вдихів кололо в боці, а очі застилав туман. Іноді він сповільнював ходу, припинявся, і тоді німець штурхав його ззаду дулом автомата або рукою й незворушно кидав: «Пшьоль! Пшьоль!» Але злості в його голосі лейтенант не відчував, хоч це тепер, власне, й не мало для нього значення. Другий, ні разу не оглянувшись, розмірено ступав попереду.

На стежці вони здибали чоловік шість солдатів — мабуть, зв’язківців. Обвішані котушками з червоним кабелем, сумками, зброєю, вони насторожено звернули з стежки перед офіцером, і, минаючи полоненого, кожен з них уколов його затятим, злісним поглядом. Відійшовши, вони ще довго озиралися, але Климченко вже не відводив очей від землі. Навколишнє його мало цікавило.

Так вони вийшли до дороги. У широкому виярку обіч неї, поряд з містком через замерзлий струмок, на галявці між кущами стояло кілька безладно розставлених критих брезентом машин. Земля між ними була витоптана і строката від плям пального та мастила, тут же валялось кілька бочок. Солдат у комбінезоні, відставивши руку, ніс до машини важку каністру. Два інші нахиляли бочку, з якої лився у відро бензин. Передній конвоїр Климченка щось запитав у солдата з каністрою, той, ляснувши по стегну рукою, відповів, і вони звернули вбік, де під обривом яру чорніли двері землянок.

Спершу Климченку здалося, що тут штаб і, перш ніж розстріляти, йому вчинять допит. Але, роздивившись, він засумнівався в тій своїй думці. Землянок було лише дві; ні телефонів, ні звичайної штабної метушні тут не помічалося. Передній німець відчинив пофарбовані під дуб, очевидно зняті в якомусь будинку, двері з шибкою-віконцем у верхній фільонці і зайшов до землянки. Слідом, підштовхнутий конвоїром, упхався Климченко, і двері захряпнулися.

Лейтенант ступив на хисткі, нестругані дошки. В обличчя вдарило жаром натопленої залізної грубки, смородом диму. На застеленому ковдрою столі лежали папери, горіла низенька стеаринова плошка. Якийсь моложавий ще офіцер у куценькому, з розрізом, мундирчику метнувся до того, що ввійшов, аж загойдався вогник, і стукнув підборами. Поки вони про щось герготали, Климченко, розімліваючи від тепла, оглянувся. Ззаду крізь шибку в фільонці соталося тьмяне світло хмарного дня; разом з вогником у плошці воно, проте, осявало передню стіну, всю заклеєну безліччю однаковісіньких плакатів, на кожному з яких пикатий червоноармієць їв юшку з плескатого казанка й зовсім дурнувато усміхався німцеві в касці, що попліскував його по плечу з такою самою неприродною, дерев’яною усмішкою на обличчі. Під плакатом, мабуть, з десяток разів повторювався підпис російською та німецькою мовами. Плакат цей спантеличив Климченка і остаточно переконав, що це не штаб. Тоді що? Гестапо? Який-небудь пропагандистський відділ?

Поки німець у мундирчику про щось доповідав, високий у шинелі, не знімаючи з рук чорних замшевих рукавичок, скинув тільки кашкета, відкривши виголену до блиску голову, і, підійшовши до стола, перебрав папери.

На двох аркушах трохи затримав увагу, але потім відклав і їх своїми чорними пальцями й щось сказав. Той, у тісному мундирчику, зиркнув на Климченка, і лейтенант здогадався, що йдеться про нього. Він стримано стояв біля порога поруч з конвоїром; німці заговорили вже всі троє, конвоїр зняв із себе його сумку, дістав із-за пазухи й віддав бритоголовому пачку паперів. Климченко впізнав червону обкладинку своєї командирської посвідки, комсомольський квиток, посвідки про нагороди, розрахункову книжку, довідки про поранення.