Василь Биков - Журавлиний крик

Було дуже холодно, особливо мерзла спина. Лейтенант щулився, ніби хотів затримати в своєму тілі рештки тепла, і дрібно тремтів від холоду. Він відчував страшенну незручність, щось штурхало в плечі, терло потилицю, і раптом зрозумів, що кудись сунеться, кожушок і гімнастерка на спині закотилися. Розплющивши очі, Климченко побачив перед собою землю. Здавалося, він був у ямі. Але чому тоді його ноги задерті кудись угору? Лейтенант підвів голову, повернувся, намагаючись придержатися руками, стримати це невпинне сповзання, і побачив чиюсь зігнуту спину, хлястик з олов’яним гудзиком і чорний шкіряний ремінь. Другий гудзик на хлястику був відірваний, лишилося тільки дротяне, заліплене землею вушко, нижче якого теліпалася старенька кирзова сумка. Климченко одразу впізнав її — це була його сумка, яку він одержав ще під час випуску з училища. Чоботи лейтенанта були затиснуті під пахвами цього чоловіка, який, так недоладно впрягшись, волік його кудись траншеєю.

Зрозумівши, де він, Климченко стрепенувся, дригнув ногами. Німець ураз зупинивсь, оглянувся: на його зарослому густою щетиною немолодому обличчі відбився чи то подив, чи то страх; нижня заслинена губа відклеїлася від верхньої, і на ній, навскіс прилипнувши, димів жовтий недокурок сигарети.

— Майн гот! — скрикнув німець і, зустрівшись із Климченковим поглядом, випустив його ноги, які глухо вдарялись об дно траншеї. Потім він цмокнув губами, ворухнув рідкими рудими бровами і, чомусь оглянувшись, почав знімати з грудей автомат.

А Климченко вже збагнув, що з ним сталося, і в одну мить здогадався: кінець!.. У нього не було сили захищатися, він тільки спробував сісти, бо несподівано злякався думки, що його вб’ють лежачим. Однак автомат у німця був на короткому ремені, почеплений за комір, і солдат, насупивши лоба, знімав його через зимову шапку з довгим козирком. Угорі над ним пливли пухнасті хмари, і стебла чорнобилю на бруствері тремтливо деренчали од вітру.

Климченко зібрався на силі, сперся на ліву руку, сів і непомітно для німця правою рукою лапнув себе за бік, та ба — кобура була порожня, обірваний кінець ремінця лежав на суглинку. Лейтенант прихилився головою до стіни траншеї, ослабле серце ледве ворушилося в грудях. У голові хмільно гуло, а в правому вусі стояв гострий неугавний дзвін.

З обличчя німця тим часом щез подив, ї солдат, спохватившись, разів зо два затягнувся недокурком. Примружуючи від диму око, він шарпнув рукоятку автомата. Проте з пострілом йому довелося побаритись, підвів голову — ззаду почулися кроки, і невдовзі через лейтенантове плече переступив забруднений землею чобіт з рядом блискучих шипів на підошві. У наступну мить його щоки торкнулися, розвіявшись, поли довгої, з бахромою внизу, шинелі, у прорізі якої мелькнули обшиті жовтою шкірою бриджі. Німець опустив зброю, відійшов набік, даючи комусь дорогу, але той зупинився, пильно глянув в обличчя Климченку і щось муркнув. Німець, який знімав автомат, з підкресленою готовністю відповів, і лейтенант зрозумів: з’явився начальник.

Климченка нудило, туманіло в очах, обидва німці розпливалися, наче тіні у скаламученій воді, він схилив голову і, заплющивши очі, чекав пострілу вже як звільнення від мук. З цього стану його раптом вибив удар у стегно; лейтенант здригнувся, глянув: німці стояли над ним, і той, що з автоматом, виплюнувши недокурок, схилився, зазираючи йому в обличчя.

— Ставать, рус! Ставать!

Насилу переборюючи липку каламуть у свідомості, лейтенант зрозумів, що смерть його відкладається, І, як за порятунок, ухопившись за цю коротеньку можливість жити, він обіперся рукою об стіну, дуже невпевнено підвівсь і відразу ж привалився плечем до бровки траншеї. Тоді німець дужою рукою підхопив його під пахву. Климченко від болю й слабості заскреготав зубами, рвонув руку, але німець тримав міцно і, грубо підштовхуючи вперед, повів його траншеєю.

Вітер задував з бруствера порохом, від якоїсь пронизливої мокречі в лейтенанта ломило в потилиці, було дуже холодно. Климченко знову дрібно затрясся в нездоланній лихоманці і, вже байдужий до того, куди його ведуть, ледве переставляв ноги. Другий німець простував попереду і, здавалося, не звертав на них ніякісінької уваги. Свіжий морозний вітер розсипав на Климченковій голові волосся — шапка десь лишилася в траншеї, — студив поморожені взимку вуха, але водночас і освіжав, додавав сили, і лейтенант, глибоко вдихнувши, відчув себе краще. Він уперше занепокоєно подумав про взвод і крізь дзвін у вухах прислухався: ні, бою поблизу не було чути, колотнеча в просторі стихла, тільки десь, видно, в землянці, якийсь фріц одноманітно й розмірено щось вигукував. Напевно, телефоніст передавав позивні. Климченко, відчувши силу, дужче шарпнув у німця руку, той зупинився; тоді лейтенант видавив на щоках жовна і, хапаючись за стіни, мов п’яний, рушив уперед. Німець щось сказав, засміявся задишкуватим сміхом простудженого, закашлявся і пішов позаду.