Василь Биков - Журавлиний крик

— Голанога! Таку твою… Вперед! Бігом!

Але слова його глухли у вихорі бою, він і сам не почув їх і, зрозумівши це, ще кілька разів потряс у повітрі затиснутим у кулаці пістолетом. Потім рвонувся за ротою. Кулі густо сікли повітря, дзизкали, верещали, на всі лади скиглили, клювали мерзлу землю під ногами, пирскаючи жорствою. Хмарне піднебесся гуло, голосило, пищало; здавалось, якась шалена сила несамовито бушувала вгорі, і навіть не вірилося, що все це гуркотливе жахіття спрямоване проти ріденького цепу вкрай зморених людей, які падали, зводились і тюпали по сірому схилу, повільно наближаючись до висоти.

— Уперед! Уперед! — кричав лейтенант, наздоганяючи ріденьку шеренгу людей, що подолали вже, мабуть, половину шляху. Та шквал вогню з висоти робив своє діло: бійці сповільнювали біг, пригинались нижче до землі, а дехто вже лежав на стерні, й не було коли навіть замислитися, вбиті вони чи просто злякались. У якусь секундну паузу він, проте, вловив вухом слабенький, несміливий брязкіт, напевно, того самого казанка і, на мить зрадівши, подумав: «Живий!» Але тепер не до того було, щоб розмірковувати, хто це. Климченко відчував, що перший такий навальний порив ослабів і що взвод ось-ось заляже. Серце його шалено гупало в грудях, утома розпирала легені, у скронях з натужним дзвоном билася кров. «Швидше! Швидше! Швидше!» — крутилася в голові настирлива думка. Уже недалеко пролягла дорога — витанулий з-під снігу і підмерзлий вузенький путівець з рідкими гривками чорнобилю обабіч. Від доріжки до траншеї залишалася сотня кроків, тут ні в якому разі не можна було дати взводові залягти, — треба було хоч би там що прорватися до бруствера.

Однак не встигли вони добігти до тієї дороги, як звідкись із села у фланг їм ударила автоматична гармата. Перші її дрібнокаліберні черги важко загуркали вдалині, сині трасери мелькнули на чорній землі, і колючі клубки вибухів розсипалися по ниві. Кілька бійців упали і суконними жмутами застигли на стерні. Один випустив автомата і, обхопивши долонями обличчя, з криком кинувся назад до схилу. В той самий мент хльосткі, гарячі траси різонули повітря біля взводного, вдарили по землі ззаду, метнулися далі вподовж нерівного цепу роти. Від несподіванки Климченко на мить розгубився, але відразу з незвичайною виразністю зміркував, що треба зробити, і рвонувся вперед. Він обігнав сусіднього в цепу бійця з розшматованим на спині речовим мішком, з якого висунулись онучі; вітер шмагав його по плечах краєм рушника. Боєць спроквола, втрачаючи силу, спробував стати на коліна, але похитнувся, видно, поранений, і врешті зовсім упав обличчям у стерню. Вітер пружною хвилею бив в обличчя взводному, який, не оглядаючись, прислухався тільки до тупоту трофейних Костиних чобіт позаду. Він уже не намагався підганяти бійців, перестав подавати команди, лише біг та біг, випереджаючи всіх, знаючи, що тільки так можна не дати людям залягти. Позаду і з боків землю злісно лупцювали курні черги того автоматичного торохкала.

Потрощивши підошвами тонкий льодок у вимерзлій калюжці, лейтенант перебіг дорогу, перескочив канаву з запорошеною висохлою травою і, пригинаючись, побіг далі. Траншея була вже зовсім близько, за якихось двадцять кроків, коли вогнисті колючі клубки вибухів сипонули йому майже під самі ноги. Осколки, верескнувши, рвонули поли кожушка, наче лозиною стьобнули по кирзових халявах чобіт. Климченко як біг, так з усього маху і впав — уперше за цю атаку. Але, здається, живий. Ще не впевнений у цьому, лейтенант задер голову і крізь неосілу куряву від вибухів побачив, як у траншеї, пригинаючись за бруствером, кудись бігли зелені каски. На бруствері колючо порскав вогнем автомат, його кулі бризкали жорствою біля рук лейтенанта. Климченко підняв у витягнутій руці пістолет і сквапно вистрілив туди тричі. Побіч поспішливо застрочив автомат — Костя! Зашкарублим рукавом лейтенант утер з обличчя піт, оглянувся. Черга тим часом з гулким тріскотом котилася далі по промерзлій землі, між тих, що бігли, падали, лежали. Климченко руками й ногами відштовхнув своє тіло від землі, спромігся на останні двадцять сяжистих кроків-стрибків, вимчав на грудкастий, осипаний гільзами бруствер, нахилився, вистрілив кілька разів у страшну прірву траншеї і слідом стрибнув у неї сам.

Він мало не наскочив на когось: унизу злякано метнулася вбік зелена постать у касці, — здалося, без обличчя, з самою тільки худою шиєю, на якій випнувся великий кадик; ніби обороняючись, постать виставила назустріч лікоть. Климченко, знаючи, що в магазині зосталося лише кілька патронів, рукояткою пістолета з розмаху мазонув ворога по тому місцю під каскою, де мала бути скроня, і відразу виразно відчув — на смерть. Потім з нелюдською, майже неможливою силою перескочив через його обм’якле тіло і, пригинаючись, стрибнув кроків два до повороту траншеї. Позаду пролунали вибухи — гранати! Хтось закричав: «Братці! Братці! Бра…» Крик обірвався, а десь поруч вихопився другий: «Носке!» І ще: «О, Носке!..» Потім, рушачи каміння з бруствера, гупнуло в траншею якесь тіло. Климченко не встиг оглянутись — тільки майнув здогад: Костя, — як з обох стін траншеї на нього сипонуло землею, щось гостре штурхнуло в плече. Климченко, осівши, повернувся, і його очі на мить зустрілися з затуманеним поглядом Кості. Випустивши автомат, ординарець із закривавленою щокою падав ниць; у шинелі на його грудях чорніла мокра, рвана дірка. В цю мить із-за його спини на тлі хмарного неба вигулькнув німець — молодий, простоволосий, у розстебнутому мундирі, з божевільним від жаху поглядом. Климченко, притулившись до стіни, ослаблою рукою звів назустріч йому пістолет, але вистрілити, певно, не встиг: щось вогненно-червоне нестерпним болем у голові погасило його свідомість.