Валентин Чемерис - Ярославна

До того походу ще було далеко. Ще князя Ігоря називали сонцем – так повелося – називати князів сонцем, – з часів Володимира Великого, коли він здобув титул «Красне Сонце». Руських князів піддані й почали величати сонцями, хоч деякі з них і на місяць не тягнули. Ігор, ставши князем повноправним, теж почав йменуватися сонцем Руської землі. І це його страшенно тішило, хоч нічого «сонячного» він ще тоді для Русі не зробив.

Та як би там не було, а Ігор все ж намагався дотримуватися заповіту Володимира Мономаха:

– Постарайтеся робити добрі діла на землі, смерті, діти, не бійтесь ні на війні, ні од звіра, труд виконуйте мужський, як вам те подобає…

– Бо нам і справді подобає, – додавав од себе, – виконувати труд мужський. На тім і стіймо, браття!

Все ще було попереду – і слава, і неслава, успіхи і невдачі. Перемоги й поразки. Ще час мав або підтвердити, або спростувати, чи Ігор справді дотримується заповіту Мономаха, а чи згадував його ім’я всує, для вящої краси своєї мови, щоби вдати з себе новітнього Бояна, соловія руської мови.

Йшов 1168 рік. Ігор ще був не правлячим князем – та й скільки він там тоді мав од роду – менше двадцяти літ! – а всього лише княжичем-ізгоєм, князем без стола. А таких князів на Русі і за князів не вважали.

Все ще було попереду. Тоді він жив іншим – зустріччю з Єфросинією Галицькою, княгинею своєю.

До Єфросинії Ігор був молоданом, неодруженим парубком, якого ще називали удалим молодцем. (Бути удалим молодцем на Русі завжди було почесно). Ігор тоді молодикував, і молодощі били з нього через край. Попереду – вірилось – ще стільки його чекає молодечих забавок. І Кирилом Кожум’якою стане, і київський стіл з часом посяде – ми ж бо Ольговичі! – і залишить свій добрий слід на Русі. І в це тоді кріпко вірилось. Але це все буде потім, а на часі була довгождана зустріч молодої, яка у ті дні їхала до нього з-під самих Карпат і ось-ось мала з’явитися в Новгороді…

Вже в теремі було приготовлено для молодих ліжко з тису, дорогого заморського дерева червоного кольору (деревина міцна і не гниє – вистачить на життя)…

А в гридниці вже виставляли столи, за яким княжича та його молоду вітатимуть бояри, гридні-вої, кращі з кращих, дружина. Для простого люду ставили столи у дворі терему. Там кожному, хто прийде віншувати молодих, піднесуть чашу вина – за здоров’я Ігоря та Єфросинії, князівни з Галича…

Слава, слава молодим!

До сьогодні достовірно невідома кількість шлюбів Ігоря Сіверського. За однією з версій буцімто він одружувався двічі: перша жона була матір’ю його старшого сина Володимира. А на дочці галицького князя Ярослава Осмомисла він нібито женився пізно, чи не у 1183-му – за два роки до свого невдалого походу на Половеччину.

Але це всього лише одна з версій – нічим не підкріплена. За іншою ж, достовірною, Ярославна була єдиною і жоною, і любов’ю Ігоря. І, отже, й матір’ю Володимира та його братів. Що й дасть їм згодом право претендувати на галицький – сини ж бо галицької княгині, дочки Осмомисла! – після смерті останнього представника першої галицької династії Володимира Ярославича, який піде з цього світу бездітним, – посісти княжий стіл у Галичі…

Як поминули Чернігів, весільний поїзд Єфросинії Галицької зустріли посланці князя Ігоря, а з ними молодий надіслав і дві сотні відбірних кінних ратників на чолі з боярином у званні тисяцького – для охорони весільного поїзду молодої. 1, як швидко покажуть події, вчинив те якраз вчасно.

Чернігівщина, а з нею і Новгород-Сіверщина, як і Київщина та Переяславщина, були на східному порубіжжі Русі, найближче за всіх до ворожого Степу, тож вони найбільше й потерпали од того Степу, званого русичами ще Полем. Не минало весни, літа, осені, – навіть зими! – коли б печеніги, а пізніше половці, не пустошили прикордоння Русі. Крім великих походів, що їх затівали половецькі хани зі своїми ордами, розбійничали і невеликі загони племінних ханенків та родових солтанів, які раз по раз «бігали на Русь» захопити добра та людей у ясир.

Набігло одне таке збіговисько якогось ханенка на Чернігівщину і тієї весни, як саме, проминувши Чернігів, весільний поїзд Єфросинії Галицької рухався до Новгород-Сіверського, в краях пустельних, де тільки людоловам і ховатися.

Того дня ніщо, здавалося б, не віщувало лиха-біди. День видався тихим та сонячним («Ліпота», – казали русичі), весільний поїзд котився собі та й котився, обабіч скакали кінні ратники, як раптом…