Теодор Драйзер: Сестра Керрі

Розмовляючи з Герствудом, Керрі вслухалася не в слова, а в те, що чаїлося за ними. Яка благородна зовнішність! Його високе становище само за себе говорить…

Його невтомний потяг лягав на її душу, як дотик пестливої руки. І не доводилось тремтіти – цей дотик був невидимий. Не доводилось турбуватися, що скажуть люди чи вона сама собі скаже – він був непомітний. Благання, переконливі умовляння зректися якихось правил, щоб визнати нові, – все це без слів. Невимушена розмова, яка в цей час точилася, слугувала лише супроводом до того, що насправді відбувалось, як ото тихий музичний супровід до драматичної дії на сцені.

– Вам доводилось коли-небудь гуляти вздовж набережної над озером, що на Північній стороні? – спитав Герствуд.

– О, я сьогодні якраз побувала там із місіс Гейл. Які там гарні особняки!

– Так, дуже гарні, – згодився він.

– Господи, – зітхнула Керрі, – як мені хотілося б жити в такому місці…

– Схоже, ви не дуже щасливі… – стиха зауважив Герствуд після недовгої мовчанки.

Промовляючи це, він підвів очі і подивився пильно. Було видно, що він зачепив болюче місце, настала слушна мить заговорити про себе. Він нахилився ще ближче, не відриваючи від неї палкого погляду. Ось вона, критична мить… Керрі спробувала відвести очі, але то було марно: вся потужна сила мужчини спрямувалася на неї. Він розумів: від цієї хвилини багато що залежить, і не ослаблював натиску, а все дивився й дивився. І що далі так тривало, тим ставало нестерпніше. Бідолашна Керрі відчула цілковиту безвихідь. Вона вже зовсім втрачала рівновагу.

– О, ви не повинні так дивитись на мене… – прошепотіла вона нарешті.

– Нічого не можу з собою вдіяти… – зітхнув він.

Вона слухала розчулено, не протестуючи більше, і це додало йому сміливості.

– Ви невдоволені теперішнім життям, правда ж?

– Ні… – сумно відповіла вона.

Герствуд побачив, себто відчув, що він – господар становища. Присунувшися ще ближче, він узяв її руку.

– Ні! – вигукнула вона і схопилася з місця.

– Пробачте, я ненавмисне… – відповів він спокійно.

Вона не побігла геть, хоч легко могла це зробити. Не квапилась розстатися з ним, і він із чарівною невимушеністю заговорив про щось стороннє. Невдовзі після цього підвівся і почав прощатись. Вона відчула: перемога на його боці.

– Не треба журитись, – промовив він ласкаво, – повірте, все буде гаразд!

Вона промовчала. Що казати…

– Але ж ми з вами щирі друзі, правда ж? – сказав він, простягаючи руку.

– Так, – кивнула вона.

– У такому разі – ні слова про це. Я хочу побачитися з вами знову.

Він затримав її руку в своїй.

– Цього я не можу обіцяти… – відповіла вона з ваганням.

– Треба бути великодушнішою, – мовив він так щиро, що зворушив її.

– Не будемо більше про це… – прошепотіла вона.

– Гаразд, – кивнув Герствуд, уповні задоволений.

Він спустився униз і сів у свій екіпаж, Керрі зачинила двері і піднялася в свою кімнату. Скинула перед дзеркалом мереживний тонкий комірець і гарненький поясок із крокодилової шкіри, недавно куплений.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.