Теодор Драйзер - Сестра Керрі

– То ще й досі подобається, так? – підморгнув Герствуд жартома.

– Ні! – заперечив Друе. – Просто я ніяк не міг від неї відкараскатись.

– Надовго приїхали? – поцікавився Герствуд.

– Лише на кілька днів.

– Обов’язково захопіть з собою вашу дівчинку, пообідаємо разом, – сказав Герствуд. – Здається, ви її тримаєте під замком? Я візьму ложу на Джо Джефферсона.

– З охотою! – відгукнувся комівояжер. – Я й на думці не мав її замикати!

Герствуд був цілком вдоволений. Він не вірив, що Друе має сталі почуття до Керрі, і заздрив йому. В погляді, яким він позирав на добре вдягненого, веселого молодика, що завжди йому так подобався, тепер прокинулось ревниве почуття суперника. Він почав прискіпливо оцінювати Друе, його привабливість як мужчини, намагаючись відшукати слабкі місця. Якої б він не був гарної думки про цього хлопця, він таки зневажав його як коханця. Це неважко буде обставити. Досить лише натякнути Керрі на оту пригоду в ресторані, і все буде скінчено! Він не переставав думати про це, мало не тріумфуючи, а Друе слухав його сміх і балачки і нічогісінько не помічав. Він не вмів розбиратися в настроях і читати думки такої людини, як Герствуд. Друе охоче прийняв запрошення. А його приятель стежив за ним поглядом яструба.

Героїня ж цієї заплутаної комедії ні про кого з них не думала в цю мить. Її думки і почуття були поглинуті зовсім іншим. Здавалось, їй не загрожували ніякі страждання через Друе чи там Герствуда.

Якось увечері Друе застав її перед дзеркалом: вона чепурилась.

– Знаєш, Кед, – зауважив він, входячи несподівано. – Ти, схоже, стаєш кокеткою.

– Нічого подібного, – відповіла вона усміхаючись.

– О, люба, ти таки й справді з біса гарненька! – продовжував він, обвиваючи її стан рукою. – Одягни-но свою темно-синю сукню. Підемо в театр.

– Я пообіцяла місіс Гейл піти з нею сьогодні на виставку, – одказала Керрі, трохи вибачливо.

– Справді? – перепитав він неуважно. – Ну, мене виставка геть не цікавить.

– Справді не знаю, як бути, – сказала Керрі збентежено. Але все ж не запропонувала порушити свою обіцянку, щоб піти з ним.

Саме цієї миті у двері постукали, і покоївка подала лист.

– Посильний чекає відповіді, – додала вона.

– Від Герствуда, – сказав Друе, поглянувши на конверт і розкриваючи його.

«Сьогодні ви маєте неодмінно піти зі мною в театр. Подивимося Джо Джефферсона, – було написано в листі. – Цього разу запрошую я, як було домовлено. Все інше на сьогодні відкладається».

– Ну от. Що ти на це скажеш? – спитав Друе без усяких задніх думок.

Керрі вже готова була погодитись. Проте стримано відповіла:

– Краще сам вирішуй, Чарлі.

– Гадаю, нам слід було б піти. Ти можеш відмовитись від прогулянки з сусідкою? – спитав Друе.

– Звичайно, можу, – згодилась Керрі, не замислюючись ні на мить.

Друе вийняв поштовий папір, щоб написати відповідь, а Керрі пішла перевдягатись. Вона відчула, що зраділа цьому запрошенню.

– Зробити таку зачіску, як учора, Чарлі? – спитала вона, виходячи з кімнати з одягом у руках.

– Авжеж, – підтримав він.

Керрі була рада, що він нічого не помітив. Вона зовсім не вважала, що охоче приймає запрошення Герствуда, бо він їй подобається. Просто товариство Герствуда і Друе здавалося їй найбільш приємним із усього, що вона мала цього вечора. Керрі закінчила свій туалет з особливою старанністю, і вони вирушили, вибачившись перед сусідкою.

– О! – усміхнувся Герствуд, коли вони з’явилися в вестибюлі театру. – Сьогодні ми чарівні, як ніколи!

Керрі відчула трепет під його захопленим поглядом.

– Ходімте ж, – сказав він і повів їх углиб театру.

Публіка вражала вишуканістю туалетів, більшого шику годі було уявити.

– Ви коли-небудь бачили Джефферсона? – спитав Герствуд, нахиляючись до Керрі, коли вони вже сиділи у ложі.

– Ні, ніколи, – відповіла вона.

– О, він незрівнянний! – заговорив Герствуд, повторюючи заяложені вирази захоплення людей його кола.

Він послав Друе за програмою і розказав Керрі про Джефферсона все, що чув від інших. Його співрозмовниця потопала в блаженстві; її зовсім загіпнотизувало оточення, розкішна ложа, елегантність цього чоловіка. Кілька разів їхні очі наче випадково зустрічались, і тоді на неї линув такий потік нестримних почуттів, якого вона й не уявляла раніше. Вона ніяк не могла оговтатись, бо за мить і в погляді, і в рухах Герствуда можна було прочитати тільки удавану байдужість, та ще хіба найвишуканішу люб’язність.