Теодор Драйзер - Сестра Керрі

Друе теж брав участь у розмові, але поряд із Герствудом дуже програвав. Слухаючи Герствуда, який розважав їх обох, Керрі відчувала, що перед нею людина, у всіх відношеннях вища за Друе. Бо він розумніший, сильніший і при тім тримається зовсім просто. Під кінець третьої дії вона остаточно дійшла висновку: Друе – лише хороший хлопець, але йому багато чого бракує. Від такого невигідного порівняння він усе більше втрачав у її очах.

– Я чудово провела час, – вдячно промовила Керрі, коли вони виходили з театру.

– Я також, – зголосився й Друе, не підозрюючи про битву, яка відбулася в душі Керрі і завдала значної шкоди його позиціям. Він нагадував у цю мить засліпленого власною могутністю китайського імператора на троні, що в цілковитому невіданні не здогадується, що його найкращі землі вже в руках ворога.

– А я без вас нудьгував би цілий вечір, – галантно відповів Герствуд. – На добраніч.

Він узяв маленьку ручку Керрі, і спалах бурхливого почуття пробіг між ними.

– Я так стомилась, – промовила Керрі, відхиляючись назад, коли Друе заговорив з нею у вагоні конки.

– Ну то відпочинь, а я піду покурю, – сказав він підводячись і безтурботно вийшов на майданчик, залишивши поле бою все в тому ж стані.

Місіс Герствуд не мала жодного уявлення про збурення почуттів свого чоловіка. Хоча їй слід би бути передбачливішою, адже вона добре знала його нахили. Вона належала до тих жінок, від яких усього можна чекати. Герствуд ніколи не міг би сказати з певністю, що зробить його дружина в тому чи іншому випадку. Він ніколи не бачив, щоб її щось вивело з рівноваги. Справді, ця жінка не дозволила б собі розлютитися до нестями. Вона надто мало вірила в людей і добре знала, що безгрішних немає. Крім того, в основі її вчинків завжди лежав розрахунок, і вона нізащо не ризикнула б зчинити непотрібний скандал, знехтувавши можливістю усе розвідати якнайкраще. Її лють ніколи не розрядилася б в одному, навіть найжорстокішому ударі. Вона виношувала б помсту, вивчаючи усю картину і нарощуючи сили для такого удару, який би задовольнив її ненависть. У той же час вона не гаючись завдала б ворогові будь-якої шкоди – великої чи малої, – якби мала можливість зробити так, щоб той не знав, звідки походить удар. Це була холодна, помислива жінка, в голові якої крилося чимало такого, чого вона ніколи б не виявила навіть побіжним поглядом.

Герствуд підозрював щось подібне у вдачі дружини, хоч і не мав прямих підтверджень. Між ними панувала злагода, і до певної міри він був вдоволений їхніми стосунками. Він анітрохи не боявся її – для цього не було жодних причин. Вона й досі пишалася своїм чоловіком, тим більше, що повсякчас дбала про репутацію своєї сім’ї. В душі вона була вдоволена, що значна частина чоловікового майна була записана на неї: Герствуд зробив це ще тоді, коли домашнє вогнище важило для нього значно більше, ніж тепер. У неї не було ніяких підстав думати, що в її сімейному житті стануться якісь зміни на гірше. Проте неясні тіні подій, що часом затьмарюють для нас майбутнє, час від часу нагадували їй про цю неприємну обставину. Через це вона завжди проявляла упертість, а Герствуд поводився дуже обережно, почуваючи, що її невдоволення може призвести бозна до чого.

Сталося так, що того вечора, коли Герствуд, Керрі й Друе були в ложі театру Мак-Вікера, Герствуд-молодший сидів у шостому ряду партера з дочкою містера Кармайкла, співвласника однієї з чікагзьких оптових мануфактурних фірм. Герствуд не бачив сина, бо за звичкою тримався в глибині ложі. Тільки часом, коли нахилявся вперед, його можна було б побачити, та й то тільки з перших шести рядів партера. Він завжди намагався у театрі лишатись по можливості непоміченим, бо так було для нього зручніше.

Герствуда завжди турбувало, що його вчинки неправильно витлумачать, що про нього піде поговір, і він сторожко оглядався навсібіч, зважуючи кожен крок і кожен порух.

Вранці, за сніданком, син сказав йому:

– Я тебе бачив, батьку, учора ввечері.

– Ти теж був у Мак-Вікера? – неуважно спитав Герствуд.

– Так, – промовив Джордж-молодший.

– Із ким?

– Із міс Кармайкл.

Дружина поглянула на чоловіка запитливо, але його обличчя нічого їй не сказало. Можливо, він тільки випадково завітав до театру, та й квит.

– Як спектакль? – спитала вона.

– Непоганий, – відповів Герствуд. – Правда, п’єса стара – «Ріп Ван-Вінкл».