Теодор Драйзер - Сестра Керрі

– Може, зіграємо партію в юкр – себто в карти? – запропонував Герствуд після того, як їхня невимушена розмова торкнулася різних тем. Він якось тактовно обходив усе, що могло стосуватись минулого Керрі. Навпаки, він зовсім не порушував особистих питань, цілком віддавшись розмовам на загальні теми. Керрі із радістю відчула, що їй з ним дуже легко, а його шанобливість і жарти розважали її. До того ж він удавав, що все, що вона каже, напродив цікаве.

– На жаль, я не вмію грати в цю гру, – зітхнула Керрі.

– Чарлі, ви нехтуєте своїми обов’язками! – люб’язно пожартував Герствуд, – Та це нічого, ми вас навчимо.

З властивою йому тактовністю він дав зрозуміти Друе, що захоплений його вибором. Щось у його поводженні свідчило, що йому приємно тут. І Друе це якось зближувало з приятелем, а також збільшувало його повагу до Керрі. Ставлення Герствуда ніби зображувало дівчину в якомусь новому світлі, і вся картина набувала значнішого інтересу.

– Дозвольте поглянути на ваші карти, – Герствуд делікатно заглянув через плече Керрі. – Що у вас там?

Якусь мить він вивчав її карти, потім сказав:

– О, непогано! Вам щастить. Хочете, я навчу вас, як обіграти вашого чоловіка? Тільки слухайте мої підказки!

– Ну, знаєте! – запротестував жартома Друе. – Ви що, збираєтеся вдвох змовлятись проти мене? Тоді моя справа безнадійна! Керрі, Герствуд знається на картах…

– Та ні, справа тут не в мені, а у вашій чарівній дружині. Адже вона і мені принесла удачу. Чому б їй не виграти?

Керрі кинула на Герствуда вдячний погляд і усміхнулася. Герствуд продовжував триматися, як щирий друг, і тільки. Він просто хотів приємно провести час, і все, що робила Керрі, його тішило.

– Правильно, – підбадьорював він її, притримуючи одну зі своїх козирних карт і даючи Керрі можливість взятки. – Я б сказав, що для початку ви впорались непогано!

Керрі весело сміялася, бачачи, що успіх на її боці. Здавалось, що саме допомога Герствуда принесла їй перемогу.

А він лише зрідка поглядав на неї. Його очі м’яко променилися при цьому. В них не було й тіні чогось, окрім щиросердої доброти. Він притлумив лукавий, гострий блиск, надавши своїм очам виразу цілковитої щирості. Керрі могла вгадати в них тільки одне: зараз у нього дуже приємно на душі. Він, вочевидь, захоплюється тим, як вона вдало грає.

– Хіба це справедливо, що така азартна гра лишається без усякої нагороди? – промовив він через якийсь час, засовуючи палець у кишеньку жилета. – Давайте покладем на кін по десять центів.

– Давайте! – відгукнувся Друе і поліз у кишеню по гроші.

Але Герствуд його випередив. Він уже тримав цілу жменю новеньких десятицентових монет.

– Прошу, – він виклав маленьку стопку монет перед кожним учасником гри.

– О, це вже буде азартна гра! – посміхаючись, зауважила Керрі, – це якось недобре…

– Та ні! – заперечив Друе. – Це ж тільки для розваги. Якщо ти ніколи не гратимеш на більшу суму, то гарантовано попадеш у Царство Небесне.

– Не моралізуйте, – лагідно звернувся Герствуд до Керрі, – поки не побачите, що станеться з грішми.

Друе посміхнувся.

– Якщо вони дістануться вашому чоловікові, він вам одразу скаже, добре це чи ні.

Друе зареготав.

У тоні Герствуда було стільки запопадливості, а дотеп був такий влучний, що Керрі не могла не оцінити його.

– Коли ви їдете знов? – спитав Герствуд у Друе.

– У середу.

– Нелегко вам, мабуть, із таким чоловіком, який завжди десь мандрує, – звернувся Герствуд до Керрі.

– Цього разу ми поїдемо удвох, – сказав Друе.

– В такому разі до від’їзду я запрошую вас у театр.

– Чудово! – охоче згодився Друе. – А ти як, Керрі?

– Я – з охотою, – відповіла та.

Герствуд зробив так, щоб Керрі неодмінно виграла. Він радів з її успіху, ще і ще перелічував її виграш, нарешті зібрав гроші і поклав їх в її простягнуту долоню. Після легкої вечері з вином, яке він приніс, Герствуд чемно попрощався.

– Пам’ятайте ж! – мовив він до Керрі, а потім перевів погляд на Друе. – О пів на восьму ви маєте бути напоготові – я за вами заїду.

Вони провели його до дверей, біля яких чекав екіпаж, привітно світячись у темряві двома червоними вогниками.

– Зважте надалі, – дружнім тоном звернувся він до Друе. – Коли наступного разу ви поїдете куди-небудь, а ваша дружина залишиться самотою, ви маєте дозволити мені трохи розважити її, щоб вона не так сумувала.

– О, чудово! – усміхнувся Друе, дуже потішений такою уважністю приятеля.