Теодор Драйзер - Сестра Керрі

У такі тоскні сірі дні таємний голос знову прорізався з глибин, але звучав все слабкіше й слабкіше.

Думки Керрі не були уповні зайняті цими внутрішніми переживаннями. Вона не належала до людей замкнутих. Її розумові бракувало тієї допитливості, яка допомагає усвідомити певну істину. Не бачачи виходу з лабіринту непослідовностей, куди завела її думка, вона просто припиняла думати над такими складними питаннями.

Друе поводився зразково як для такої людини. Він не скупився на витрати, всіляко прагнув розважати Керрі. А коли виїжджав у справах, то брав її з собою. Часом вона лишалася сама на два-три дні, якщо він їхав кудись неподалік. Але найчастіше він бував з нею решту часу.

– Знаєш, Керрі, – звернувся він до неї якось уранці, невдовзі після того, як вони цілком облаштувалися на Огден-сквеpi. – Я запросив одного приятеля, Герствуда, провести з нами вечір.

– А хто він такий? – стурбовано спитала Керрі.

– О, це чудова людина! Він – управляючий у Фіцджералда і Моя.

– А що воно таке?

– Це найкращий бар у місті, дуже вишуканий.

Керрі була в замішанні. Що сказав Друе про неї? Як їй триматися з ним?

– Не турбуйся, – сказав Друе, вгадуючи, що її бентежить. – Він нічого не питатиме. Ти для нього тепер місіс Друе.

У тому, як він це сказав, Керрі відчула щось дошкульне. На жаль, Друе не відзначався делікатністю.

– То чому ж ми не одружимося? – спитала вона, з прикрістю згадуючи його неодноразові обіцянки.

– Одружимось! – запевнив він. – Дай лише владнати певну справу.

Він торочив про неіснуюче нерухоме майно, яке буцімто забирало в нього купу часу і тому позбавляло його свободи дій в особистому житті.

– Ось у січні повернуся з Денвера, і тоді уладнаємо все.

Керрі сприймала ці обіцянки, як можливість надіятися, як бальзам для свого сумління. Якщо це станеться – все буде гаразд, і її вчинок знайде виправдання.

Але Керрі не була по-справжньому закохана в Друе. Вона була розумніша за нього і починала, хоч ще й невиразно, розуміти його вади. Якби не це, якби вона неспроможна була жорстко судити й критикувати його, її становище було б незрівнянно гірше. Сильне почуття до нього було б для неї справді лихом. Вона весь час мучилася б у тривозі, що він не досить міцно її любить, перестає нею цікавитись, або покине її, і вона залишиться без опори. А так – вона спершу турбувалась про свою долю, намагаючись цілком заволодіти Друе, а тоді почала спокійно вичікувати. Вона сама не знала напевне, якої думки про нього і чого їй, власне, хочеться.

Коли з’явився Герствуд, Керрі побачила в ньому людину куди розумнішу, ніж Друе. Він умів виказувати ту шанобливість, яку жінки всі, без винятку, так цінують. Не виявляючи ні надмірного захвату, ні зухвалої сміливості, він полонив серце своєю уважністю. За професійною звичкою полонити тих представників своєї статі, яким усміхається життя, – комерсантів і взагалі багатих відвідувачів бару, – він тримався дуже тактовно, коли прагнув сподобатися комусь, ким цікавився. Найбільше хвилювали його ті жінки, в яких відчувалася певна витонченість почуттів. З ними він ставав лагідним, спокійним, упевненим у собі. І здавалось, ніби він тільки прагне догодити, зробити щось таке, що становитиме дамі приємність.

Друе й сам не позбавлений був цих здібностей, коли вважав, що гра того варта. Але надмірна самозакоханість заважала йому досягти того лоску, яким відзначався Герствуд. Надто життєрадісний, такий земний і самовпевнений, він частенько мав успіх у жінок, іще не зовсім досвідчених у лабіринтах кохання. Але зазнавав безнадійних поразок, якщо жінка мала вже певний досвід і від природи – витонченість почуттів.

Керрі теж мала оту природну витонченість, але ніякого досвіду. Друе просто пощастило – випадок сам привів до нього Керрі. Якби вони зустрілися через кілька років, що збільшили б її життєвий досвід і принесли б їй хоч мінімальний успіх, йому не вдалося б навіть і близько підійти до неї.

– Вам треба поставити тут піаніно, – з такими словами Герствуд звернувся того вечора до Друе, люб’язно посміхаючись Керрі, – щоб ваша дружина могла грати.

Друе це навіть не спадало на думку.

– Справді, ви маєте рацію! – охоче погодився він.

– Так я ж не вмію грати, – насмілилася сказати Керрі.

– Це не так важко, – відповів Герствуд. – Ви б навчилися за кілька тижнів.

Цього вечора він виказав себе дуже цікавим співрозмовником.

А Керрі дивилася на гостя, на його одяг, що був новісінький і дуже елегантний. Лацкани піджака лежали саме з тією гнучкістю, яка властива тканинам найвищої якості. Жилет із дорогої шотландки оздоблювали два ряди круглих перламутрових ґудзиків. Шовковий галстук мінився не надто кричущими кольорами, які вабили око. Усе це не так впадало у вічі, як одяг Друе, але Керрі відразу оцінила його елегантність. Черевики Герствуда із м’якої чорної опойки, добре начищені, блищали не так яскраво, як лакові черевики Друе. Керрі відзначила, що м’яка шкіра виглядала значно приємніше при такому вишуканому вбранні. Усі ці спостереження Керрі робила майже несвідомо, та в них не було нічого незвичного – адже вона вже звикла до вигляду Друе.