Теодор Драйзер - Сестра Керрі

– Облиште, Керрі, – сказав він лагідно. – Їх це дуже мало стурбує, запевняю. Я вам допоможу все владнати.

Його слова заколисували, всі лихі передчуття кудись зникали. Спочатку він покаже їй місто, а невдовзі допоможе знайти якусь роботу. Друе сам вірив у свої слова. Він має поїхати у справах, а вона зможе тим часом працювати.

– Знаєте, що вам треба зробити? – сказав він. – Підіть зараз до них, візьміть там свої речі і повертайтесь.

Вона довго думала над цим і, зрештою, погодилась. Домовились, що він чекатиме її на розі Пеорія-стріт. Вона має з’явитись там о пів на дев’яту.

Увечері Керрі була вдома, о шостій рішення було прийняте.

– Ну як, знов нічого? – спитала Мінні, маючи на увазі те місце, яке нібито обіцяли Керрі в магазині «Бостон».

Керрі скоса поглянула на сестру і відвела погляд.

– Ні.

– Схоже, не варто більше й шукати цієї осені, – зітхнула Мінні.

Керрі нічого не відповіла.

Прийшов додому й Гансон, як завжди, відсторонений. Він мовчки помився і пішов читати свою газету. За вечерею Керрі опанував неспокій. Її власні плани непокоїли її, пригнічувала й думка, що тут вона – небажаний гість.

– Ну як, нічого не знайшли? – спитав Гансон.

– Поки що ні.

Він їв далі, а невідступна думка свердлила: яка це морока, що вона тут сидить! Час уже їхати додому, і квит. А вже як поїде додому, він нізащо не допустить, щоб вона знов повернулася весною.

Керрі з жахом думала про те, до чого готувалась, але втішала себе тим, що принаймні цьому нестерпному існуванню настане край. Вони не перейматимуться. Особливо Гансон. Йому байдуже, що з нею буде.

Після вечері Керрі пішла у ванну. Тут ніхто їй не міг завадити. Вона написала записку:

«Прощавай, Мінні! Я не поїду додому, бо вирішила залишитися в Чикаго і шукати роботу. Не турбуйся про мене. Все буде гаразд».

У вітальні Гансон, як завше, читав газету. Керрі допомогла Мінні помити посуд і прибрати. Потім вона сказала:

– Піду постою трохи внизу.

Вона ледве могла вгамувати нервове тремтіння.

Мінні пригадала Гансонові зауваги.

– Свен вважає, що не годиться стояти там, – промовила вона.

– Он як? – перепитала Керрі. – Я недовго, це востаннє…

Вона надягла капелюшок і постояла перед столиком у маленькій спальні, не знаючи, куди покласти записку. Нарешті засунула її під головну щітку Мінні.

Коли вхідні двері зачинилися, вона спинилася на мить. Що вони подумають? Дівчину раптом вразила незвичність її вчинку. Вона повільно спустилася вниз, оглянулася на освітлені сходи і попростувала вулицею, удаючи, ніби вийшла на прогулянку. Досягнувши рогу, Керрі прискорила крок.

А в цей час Гансон вийшов з вітальні до дружини і спитав:

– Керрі знову стирчить унизу?

– Так, – відповіла Мінні, – але вона обіцяла, що це востаннє.

Він підійшов до дитини, що гралася на підлозі, і почав бавити її, тицяючи в неї пальцем.

Друе в збудженому настрої чекав на розі.

– Ось і ви, Керрі! – промовив він, коли струнка дівоча постать наблизилась до нього. – Ну як, усе благополучно? Чудово, давайте візьмемо кеб.

Як часом билинку жене вітер, так недосвідченою людиною грають природні сили, під владою яких перебуває всесвіт. Наша цивілізація ще не вийшла з певної стадії свого розвитку. Людей уже не можна назвати тваринами, бо ми не керуємось виключно інстинктом. Але ще навряд чи можна їх назвати людьми в повному розумінні. Бо ми не завжди керуємось розумом. Тигр не відповідає за свої вчинки – його озброїла природа. Він від народження підкоряється її законам, не усвідомлюючи, що перебуває під їх захистом. Людина вже надто віддалилась від джунглів, майже виробила самостійну волю, а тому вроджені інстинкти ослабли. Якби ж то воля настільки розвинулася, щоб цілком замінити інстинкти! Людина вже уповні свідома, щоб не підкорятись завжди інстинктам і природним бажанням. Але ще надто слабка, щоб повсякчас їх перемагати. Вона слухняно підкорялася цим потягам, поки була твариною, але, ставши людиною, ще не зовсім навчилась приборкувати їх. Проміжний стан позбавлений рівноваги: людина не у згоді з природою й з інстинктами, але не у повній злагоді й з розумом, керованим її незміцнілою волею. Отож людина – як билинка під вітром: кожен порив пристрасті її підхоплює. І вона підкоряється то інстинктам, то розумові, звідси – неминучі помилки. Вона виправляє їх, падає, знов піднімається. Це істота, вчинки якої неможливо передбачити. Єдине, чим можна себе потішити, це думка, що еволюція не припиняється, а ідеал – то світоч невгасимий. Людина не одвічно вагатиметься отак – поміж добром і злом. Коли це змагання між самостійною волею й інстинктом закінчиться, і глибоке пізнання світу призведе нарешті до цілковитої заміни інстинкту волею, тоді й зникне людська хтивість. Стрілка пізнання буде міцно й неухильно прямувати до єдино гідної мети – істини.