Теодор Драйзер - Сестра Керрі

Приблизно в цей же час Мінні міцно спала, втомлена неспокійними думками, що тривожили її весь вечір. Вона заснула якось незручно, підібгавши під себе лікоть. Від напруження м’язів у сонному мозку – сум’ятливе марення. Їй снилося, що вона й Керрі опинилися десь поблизу старої вугільної копальні. Видно було високу під’їзну колію і купи вугілля. Перед ними була глибока шахта, вони зазирнули туди і побачили купу вогкого каміння там, у глибині, де стіни шахти губились у невиданих сутінках. Стара кабіна звисала над шахтою на стертому канаті.

– Давай спустимось, – запропонувала Керрі.

– Ой, ні! – злякалась Мінні.

– Та ну ж бо, ходімо! – наполягала на своєму Керрі.

Вона стала тягти до себе кабіну, незважаючи на протести Мінні, і вже почала спускатися.

– Керрі! – гукала відчайдушно Мінні. – Керрі, вернись! – Але Керрі вже була внизу, темрява зовсім поглинула її.

Мінні поворушила рукою.

Таємнича місцевість раптом змінилась: тепер Мінні опинилася над якимсь незнайомим водним простором, – вона ще ніколи досі не бачила стільки води. Вони з Керрі стояли чи то на пагорбі, чи на довгому мисі – Керрі десь аж у кінці. Вони оглядаються довкола, аж тут вода починає заливати місцину, де вони стоять. Мінні чує, як вода хлюпоче набігаючи.

– Іди сюди, Керрі! – кличе Мінні, але Керрі дереться кудись далі. Вона вже так далеко, що її й не докличешся.

– Керрі! – гукає Мінні. – Керрі!

Її власний голос звучить ніби звідкись здалеку, а темні води вже заливають усе. Вона йде геть, приголомшена, ніби щось утратила дороге. Її огортає така туга, як ніколи в житті…

У стомленому мозку картини повсякчас змінювались, виникали дивні примари, що потім зливались докупи. Останнє видіння примусило її голосно скрикнути. Вона побачила, як Керрі, що видиралася на якусь скелю, раптом оступилася, пальці її розтулились і вона полетіла у прірву.

– Мінні! Що з тобою? Та прокинься ж! – стурбований Гансон термосив дружину за плече.

– Що… що таке? – питала Мінні спросоння.

– Прокинься, – відказав чоловік, – і повернися на другий бік. Ти мариш уві сні.

Десь через тиждень Друе, як завжди елегантний і жвавий, завітав у бар Фіцджералда і Моя.

– Привіт, Чарлі! – зустрів його Герствуд, визираючи з-за дверей свого кабінету.

Друе наблизився і заглянув до управителя.

– Тож коли їдете? – спитав Герствуд.

– Скоро вже, – відповів Друе.

– Цього разу вас майже не видно, – зауважив Герствуд.

– Так, я був зайнятий, – таємниче відповів Друе.

Вони ще кілька хвилин порозмовляли про те, про се.

– А знаєте що? – сказав Друе. Йому щось раптом спало на думку. – Мені б хотілося якось увечері витягти вас звідси.

– Куди ж це? – здивувався Герствуд.

– До мене додому, звичайно, – загадково мовив Друе.

Герствуд глянув лукаво, і ледве помітна посмішка промайнула на його губах. Пильний погляд вивчав обличчя Друе, тоді він відповів тоном джентльмена:

– Гаразд, охоче прийду.

– Ми чудово пограємо в карти.

– Можна прихопити з собою пляшечку шампанського? – спитав Герствуд.

– Авжеж, – відповів Друе. – І я вас з кимось познайомлю.

Будинок на Північній стороні, поблизу Лінкольн-парку, де мешкав Герствуд, належав до звичайного на ті часи типу будинків. Триповерховий особняк, нижній поверх якого починався трохи нижче рівня вулиці. Фасад із великим еркером на другому поверсі виходив на маленький газон десь двадцять п’ять фунтів завдовжки і десять завширшки. Ще дворик із стайнею між огорожами сусідніх садиб. Там Герствуд тримав свого коня й екіпаж.

У будинку на десять кімнат мешкали Герствуд, його дружина Джулія, син Джордж (молодший) і дочка Джессіка. А ще була й служниця, раз у раз інша, бо догодити місіс Герствуд було нелегко.

– Джордже, я вчора відпровадила Мері, – цими словами вона нерідко починала розмову за обіднім столом.

– Гаразд, – згідливо кивав Герствуд, бо йому давно вже нав’язла в зубах ця тема.

Домашній затишок – це райський сад, немає в світі нічого ніжнішого, нічого лагіднішого, що, з дитинства оточуючи й живлячи, так надійно прищеплювало б людям стійкі моральні правила. Хто не зазнав цього благодійного впливу, той ніколи не зрозуміє, чому від звуків гарної музики на очі набігає сльоза. Не збагне ніколи і тих таємничих струн, що пов’язують воєдино серця людей якоїсь нації, примушуючи їх битись в унісон.

Домівка Герствуда, на жаль, не відзначалась такою атмосферою. Тут не відчувалося взаємної поваги і поблажливості, без яких домашнє вогнище – ніщо. Дорога обстановка цілком вдовольняла смак мешканців: м’які килими, розкішні крісла й дивани, рояль, мармурова статуя Венери якогось скульптора і безліч бронзових фігурок, зібраних бозна звідки, їх великі мебльові фірми додають до комплекту з багатьма іншими речами, переконуючи покупців, що ці речі необхідно мати в кожному добропорядному домі.