Теодор Драйзер - Сестра Керрі

Чи є щось миліше в нашому житті, ніж отой стан піднесення, в якому ми перебуваємо інколи, охоплені бажанням щось придбати, та ще й маючи на те гроші? Вагання, докори сумління, нерішучість… Саме в такому стані була Керрі, коли почала блукати розкішним магазином, серед безлічі речей, виставлених тут. Ще відтоді, коли вона приходила сюди шукати роботу, у неї склалася дуже висока думка про цей магазин. Зараз вона спинялася перед кожною річчю, яку раніш поспішала проминути. Її юне серце палало од бажання усім цим заволодіти! Як гарно вона виглядала б ось у цьому, а оте – якої б надало привабливості! Натрапивши на корсетний відділ, вона завмерла мрійливо перед багатством барв і мережив. Досить лише зважитись і якесь з цих див належатиме їй…

Вона надовго затрималася також і в ювелірному відділі. Розглядала сережки, браслети, персні, ланцюжки… Чого б тільки вона не віддала, щоб мати все це! А як чарівно вона виглядала б у таких прикрасах!

Та головною метою були все-таки жакети. Керрі одразу помітила один – не схожий на інші, кофейного кольору, з великими перламутровими ґудзиками – крик моди тієї осені. Вона ще походила по магазину, щоб переконатися, що нічого ще кращого там немає. Проходячи поміж скляними шафами й полицями, де були виставлені зразки, вона із задоволенням переконалась, що вибрала найкращу річ. І весь час вагалася: може таки купити цю річ? Вона так милує око… Але згадала про справжній стан речей. Полудень катастрофічно наближався, а вона так ні на що й не зважилась! Ні, треба йти і повернути гроші!

Друе стояв на розі, чекаючи її.

– Добрий день, Керрі… А де ж жакет і… – він спантеличено глянув на її ноги – …і черевики?

Керрі збиралася розсудливо пояснити своє рішення, але це запитання все сплутало.

– Я прийшла сказати, що… не можу взяти ці гроші…

– Ах, он воно що! – вигукнув Друе. – Ну, в такому разі ходімо зі мною. Завітаємо зараз до «Партріджа».

Керрі пішла як заведена. В одну мить розлетілися й щезли всі сумніви й гризоти. Вона ніяк не могла пригадати найбільш вагомих доказів, які мала викласти, та обставин, які збиралась пояснити.

– Ви вже снідали? Мабуть, ні. Давайте зайдемо он туди, – і Друе спрямував кроки до вишуканого ресторану на Монро-стріт, неподалік Стейт-стріт.

– Я нізащо не повинна брати у вас гроші… – тихо сказала Керрі, коли вони розташувалися в затишному куточку і Друе замовив снідання. – Я не можу вдягти такі речі там. Родичі… не зрозуміють, звідки я їх узяла.

– То що ж ви думаєте робити? – заглянув Друе їй в очі. – Обходитися без необхідного?

– Мабуть, поїду додому… – сказала вона сумно.

– Оце вже годі! – промовив він рішуче. – Ви просто надто сушили мізки над цим. Я зараз скажу, що вам треба зробити. Кажете, що не можете носити ці речі там? То чом вам не найняти мебльовану кімнату, скажімо, на тиждень. І не залишити там ці речі?

Керрі похитала головою. Вона, як усі жінки, опиралася, щоб потім піддатись умовлянням. А він будь-що мав розвіяти її сумніви і прокласти шлях для інших думок.

– Навіщо вам додому? – спитав він.

– Але ж я не можу знайти тут ніякої роботи!

– Родичі, мабуть, не хочуть вас лишати у себе? – здогадався він.

– Вони не можуть, – пояснила Керрі.

– Я скажу, що вам треба робити: тримайтесь мене! Тепер я про вас подбаю!

Керрі покірно слухала його. На збентежену дівчину ці слова діяли так, ніби раптом розчинилися двері і з них привітно війнуло свіже повітря. Здавалось, Друе на все дивився щиро і зичливо, як вона, і він був такий ласкавий з нею… Охайний, вродливий, чудово вдягнений і такий милий. Справжній друг…

– Ну що ви там робитимете, в Колумбія-Сіті? – продовжував він, і це запитання викликало в її уяві картини нудного існування, яке вона полишила. – Там же нічогісінько немає цікавого. Чикаго – ось місце, де треба жити! Ви можете тут найняти затишну кімнату, одягтися належно, а згодом і робота знайдеться!

Керрі дивилась у вікно на залюднену вулицю. Ось воно, чарівне велике місто… Чудово, коли є гроші… Розкішний екіпаж із парою гнідих рисаків промчав вулицею, в глибині, на фоні дорогої оббивки, сиділа молода дама.

– Що вас там дома чекає? – допитувався Друе.

Це прозвучало щиро, без усякої лихої думки. Він просто подумав: це дівчатко буде позбавлене там всього, заради чого варто жити!

Керрі сиділа нерухомо, втупивши погляд у вікно. Вона напружено думала: як їй вчинити? Адже родичі сподіваються, що вона на цьому тижні поїде додому.