Теодор Драйзер - Сестра Керрі

– Схоже, Керрі пригнічена роботою, – сказала Мінні чоловікові, коли той заглянув з газетою в руках до їдальні.

– Що вдієш? Доведеться змиритись, – байдуже мовив Гансон. – Вона що, кудись пішла?

– Униз, подихати повітрям…

– Знаєш, я б їй порадив набратись терпіння. Можна кілька тижнів шукати іншої роботи і нічого путнього не знайти.

Мінні кивнула згідливо. Чоловік відклав газету.

– На твоєму місці, – додав він, – я б не радив їй стовбичити отам унизу. Це не зовсім пристойно для молодої дівчини.

– Я скажу… – знітилась Мінні.

Життя вулиці збуджувало у Керрі невгамовну цікавість. Здавалось, їй ніколи не набридне спостерігати, куди їдуть усі ці люди. Мабуть, їх розваги чекають. Юна уява обмежувалася вузьким колом: заможність, гарне вбрання, розваги… Час від часу в душі виникала далека згадка про Колумбія-Сіті. Роздратування від пережитого сьогодні випаровувалось. А той манливий світ, що вона спостерігала, цілком поглинув її увагу.

На першому поверсі будинку була пекарня. Гансон саме спустився туди по хліб. Керрі не помітила його, поглинута своїм, поки він не опинився зовсім поруч.

– Я йду по хліб, – тільки й сказав він, проходячи повз неї.

Як легко думки однієї людини передаються іншій! Гансон і справді вийшов по хліб, але при цьому хотів подивитись, що робить Керрі. І не встиг він наблизитись, як вона вгадала його наміри. Чому їй це спало на думку? А тої миті вона виразно відчула неприязнь до нього. Тепер вона це знала напевне, що він підозріливий.

Отак якась дрібниця здатна по-новому висвітлити все навколо. Її думки були порушені, і невдовзі після того, як Гансон піднявся нагору, вона теж повернулась. Поки збігав час – чверть години, і ще, й ще, – їй ставало все ясніше: Друе не прийде. Це її чомусь сприкрило, нібито її покинули, бо вона виявилася недосить гарною.

У квартирі панувала тиша. Мінні шила при світлі лампи, сидячи за столом. Гансон – уже вклався. Невесела й стомлена Керрі сказала, що теж іде спати.

– Авжеж, краще лягай, – кивнула Мінні. – Тобі ж вставати рано.

Ранок був як завжди. Керрі виглянула зі своєї кімнати, Гансон уже подався на роботу. За сніданком Мінні пробувала розговорити сестру, але та думала про своє, і розмова не в’язалася.

Керрі пішла пішки, як і напередодні. Вона вже усвідомила, що чотирьох з половиною доларів не вистачить навіть на проїзд, адже вона платитиме сестрі. Усе виглядало досить сумно. Але сонечко розвіяло невеселі думки – така-бо щаслива властивість ранкового сонця.

На взуттєвій фабриці другий день начебто був не такий виснажливий, як напередодні. Але не було такої кількості нових вражень. При обході головний майстер спинився поруч.

– А ви звідки? – спитав він.

– Я… Мене найняв містер Браун, – схилила голову вона.

– Он воно що, – буркнув майстер і додав: – Дивіться, щоб усе ішло як слід.

Дівчата справили на неї ще гірше враження, ніж напередодні. Начебто були цілком задоволені своєю долею. Але, Господи, які вульгарні! Керрі мала більш розвинену уяву. Їхня груба мова вражала її вухо. Одягові бракувало чепурності, до якої прагнула Керрі. Особливо неприємно патякала одна з дівчат, істота, озлоблена життям.

Вона кинула своїй сусідці:

– Я не буду це терпіти! Платня копійчана, а спину гнеш допізна. Здохнеш на цій роботі!

З чоловіками дівчата були розв’язні – хоч із молодими, хоч з літніми. Сипали грубими жартами. Господи, це ж і її вважають такою, як і оці…

– Привіт! – звернувся до неї під час обідньої перерви хлопець із дужими кулаками. – А ви гарненька, нівроку…

Він чекав, що почує звичне: «Одчепись!» Та Керрі мовчки відсахнулась. І від несподіванки він отетерів і подався, зніяковілий.

Удома того вечора вона відчула себе геть самотньою. Туга діймала її. До Гансонів, схоже, ніхто ніколи не заходив. Вона опинилася у дверях унизу. Спостерігала вулицю, тоді наважилася трохи пройтися. Її некваплива хода і невпевнений вигляд привернули увагу декотрих чоловіків. Керрі неабияк збентежилася, коли добре вдягнений чоловік років тридцяти почав придивлятися, тоді сповільнив ходу і мовив:

– Схоже, вийшли пройтися?

Керрі вражено відскочила і насилу спромоглася відрізати:

– Я вас зовсім не знаю!

– О, це можна поправити! – відповів він люб’язно.

Вона сполохано кинулася геть і прибігла до своїх дверей зовсім захекана. Щось у погляді незнайомця неабияк злякало її.

Збігав тиждень. Керрі почувалася після роботи такою стомленою, що не в змозі була йти пішки. Сіла до конки. Її тендітна постава від цілоденного сидіння боліла і нила. Вона лягла спати навіть раніше за Гансона.