Теодор Драйзер - Сестра Керрі

І квітам, і молодим дівчатам пересаджування в новий ґрунт часом шкодить. Для нормального зростання треба кращого ґрунту, чистішого повітря. Керрі почувалась би краще, якби все відбувалося поступовіше, перехід був не такий раптовий. Якби вона не одразу знайшла роботу і встигнула оглянути місто, яке їй весь час хотілося побачити, було б якось веселіше.

Першого ж дощового ранку Керрі виявила, що забула парасольку. Мінні позичила їй свою – зношену й злинялу. Це вже було занадто. Керрі пішла у великий універсальний магазин і купила собі парасольку за долар з чвертю.

– Навіщо ти це зробила? – спитала Мінні.

– Але ж мені треба мати парасольку… – завзято відповіла Керрі.

– Марнотратниця…

Керрі образилась, але змовчала. «Я не буду все життя там працювати», – затято вирішила вона.

Першої суботи ввечері Керрі віддала свої чотири долари за утримання. Беручи гроші, Мінні відчула докори сумління. Але як же поясниш Гансону, якби вона взяла менше? А той поважно кивнувши, видав дружині на домашні витрати рівно на чотири долари менше, бо зможе внести цю суму за землю.

Керрі ж переймалася тим, як одягатися й розважатися за п’ятдесят центів на тиждень. Вона думала й думала, нарешті відчула злість.

– Піду трохи пройдуся, – сказала вона повечерявши.

– Сама? – уточнив Гансон.

– Так, – відповіла Керрі.

– Може, не треба? – вставила Мінні.

– Але ж я хочу подивитися хоч що-небудь! – відрубала Керрі обурено. Обоє збагнули, що вона невдоволена опікуванням.

– Що це з нею? – спитав Гансон, коли вона вийшла за капелюшком.

– Хтозна… – відповіла Мінні.

– Але ж вона має розуміти, що дівчині не слід отак тинятись по вулиці самій.

Керрі не наважилась іти далеко. Повернулася і постояла в дверях. Другого дня вони пішли в Гарфілд-парк, але їй там не сподобалось. Бо вона не досить чепурно виглядала для цього місця.

У понеділок вона прислухалася до захоплених розповідей інших дівчат про їхні розваги, зрештою дуже скромні. Однак дівчата були вдоволені!

Кілька днів підряд дощило, і Керрі їздила конкою. Увечері вона промокла до нитки, ідучи до конки на Ван-Б’юрен-стріт. Увесь вечір вона самотньо сиділа у вітальні, замислено дивлячись у вікно, де вогні відбивались у мокрій бруківці. Керрі знов відчула, що в неї зіпсувався настрій.

У суботу вона віддала Мінні чотири долари із заробленого, сховала свої жалюгідні п’ятдесят центів. Вона вже заприязнилася з кількома дівчатами на фабриці. Ті розказали, що із заробітку у них лишалося на свої витрати більше, ніж у неї. Адже у них були кавалери, – із тих, що їх Керрі ігнорувала після зустрічі з Друе. Вони дбали про розваги для своїх дівчат. Але їй геть не подобалися ці грубуваті фабричні хлопці. Зустрічаючись із ними на роботі, вона лише сухо кивала.

А над містом уже повіяло зимою. Вітер хутко гнав темні хмари. Довгі, тонкі смуги диму з високих фабричних димарів тяглись довкола, різкими раптовими поривами знімався вітер на вулицях і перехрестях. Керрі з тривогою думала про зимовий одяг. У неї немає ні теплого жакета, ні шапочки, ні черевиків. З важким серцем почала вона розмову з Мінні.

– Не знаю, що робити… – знічено сказала вона ввечері, коли вони з сестрою залишилися вдвох. – Скоро зима, а у мене теплого одягу немає. І шапочка потрібна…

Обличчя Мінні стало заклопотаним.

– Ну що ж, – зітхнула втомлено, – залиш собі частину своїх грошей і купи хоч шапочку. – Зменшення сестриного внеску неодмінно викличуть ускладнення.

– О, це було б дуже добре, якщо ти не заперечуєш. Хоч один або два тижні… – осміліла Керрі.

– Може, хоч два долари зможеш платити? – спитала Мінні.

Керрі охоче погодилася. Отже, вихід знайдено. Вона збадьорилася і негайно стала підраховувати. Найперше – шапочка. Бо її вже не цікавило, які пояснення Мінні дасть Гансону. Той нічого не сказав, але в квартирі зависла гнітюча атмосфера.

Можливо, так і склалося б, але несподівано Керрі застудилася. Якось опівдні, після дощу, подув сильний вітер. Керрі, все ще без жакета, вийшла о шостій з фабричної задухи і затремтіла під поривом холодного вітру. Вранці Керрі вже чхала, і коли вона вийшла з дому, нежить посилився. Весь той день у неї нило тіло, а голова була якась важка й гаряча. Надвечір вона почувалася зовсім кепсько, не схотіла навіть їсти. Мінні помітила її млявість і спитала, що з нею.

– Хтозна… Мене щось морозить…

Керрі тулилася до пічки, її лихоманило, і вона лягла в ліжко зовсім хвора. Вранці у неї був сильний жар.