Френсіс Скотт Фіцджеральд - Прекрасні й приречені

І під останнім рядком: «Готівка в банку, 690$ (закреслено), 612$ (закреслено), 607$.

У самому кінці квапливим почерком: «Дік і Глорія Гілберт на чай».

Остання нотатка викликала в нього задоволення. Його день, зазвичай схожий на медузу, безформну та безхребетну, раптом набув кістяка мезозойських ящурів. День упевнено й навіть бадьоро йшов у напрямку кульмінаційного моменту, як і належить виставі, як і належить дню. Він боявся того моменту, коли хребет дня зламається, коли він, нарешті, зустріне дівчину, коли порозмовляє з нею, а потім проведе її сміх до дверей, уклониться і повернеться до сумного чайного осаду і недоїдених канапок, які почали черствіти.

Дні Ентоні поволі втрачали кольори. Він постійно це відчував, інколи він повертався до тієї розмови, яка була між ним і Морі місяць тому. Абсурдно було думати, що це благородне, випещене відчуття марнування власного часу пригнічує його, але не можна було й відкидати той факт, що якийсь дивом уцілілий, непроханий фетиш привів його три тижні тому на заході сонця в громадську бібліотеку, де він набрав півдюжини книжок про італійський Ренесанс на абонемент Річарда Кермела. Книжки так і лежали тим самим стосом, яким були принесені з бібліотеки, і той факт, що вони набирали у вазі по дванадцять центів штрафних щоденно, ніяк їх не виправдовував. В Ентоні було декілька годин сильної паніки, що самого його вразило.

Головним виправданням його способу життя був, ясна річ, постулат про беззмістовність життя. Помічниками й міністрами, пажами та сквайрами, дворецьким і лакеями цього володаря були тисячі книжок, які поблискували на полицях, ця квартира і всі ті гроші, що він отримає, коли старигань, який живе вгору по ріці, задихнеться в останньому нападі моралізування. Благо, він був позбавлений численних загроз цього світу, таких як дебютантки й тупість усіляких Джералдін, – йому розвинути б котячу байдужість Морі та з гордістю нести квінтесенцію мудрості багатьох поколінь.

Над і поза всіма доводами стояло щось, що його розум настирливо аналізував і з чим періодично боровся як із надокучливим комплексом; щось, що навіть будучи утилізоване логікою та відчайдушно попране ногами, понесло його, крізь обм’яклу листопадову сльоту, в бібліотеку, де він, одначе, не знайшов жодної бажаної книжки. Справедливо було б аналізувати Ентоні не глибше, ніж він міг би проаналізувати сам себе, бо глибше – то були б лише припущення. Він виявив у собі ростучий страх самотності. Думка, що він обідатиме сам, лякала його; він навіть волів обідати з людьми, до яких мав відразу. Подорожі, які колись зачаровували його, з часом почали здаватися нестерпними, кольоровими картинками, позбавленими змісту, примарною гонитвою за тінню власної мрії.

«Якщо я по суті посередній, – думав він, – то мені потрібно просто працювати, робити роботу». Його хвилювало, що насправді він був поверховою посередністю, в ньому не було ані витримки Морі, ані ентузіазму Діка. Здавалося, що нічого не хотіти – це трагедія, але він таки чогось прагнув… чогось. Інколи спалахом прозріння до нього приходило усвідомлення певного шляху, який дасть йому надію і приведе до чогось, що він уявляв собі як лиховісну старість.

Після коктейлів і пізнього сніданку в університетському клубі Ентоні стало краще. Він наштовхнувся на двох хлопців із його групи в Гарварді, і на контрасті обтяжливої сірості їхньої розмови, життя видалось йому кольоровим. Обоє були одруженими, і поки вони пили каву, один із них жваво описував свої позашлюбні пригоди під улесливі й заохочувальні погляди іншого. Обоє, думав Ентоні, містери Гілберти в зародку; по двадцяти роках кількість їхніх «так» збільшиться вчетверо, характер стане дратівливим – вони зробляться застарілими і зламаними машинами, псевдомудрими і нічого не вартими, випещеними до повного старечого маразму жінками, яких самі ж і зламали.

Ах, він був поза цим, навіть коли йшов після обіду довгим коридором, вистеленим килимом, він зупинився перед вікном і подивився на метушливу вулицю. Ось він, Ентоні Петч, блискучий, привабливий, спадкоємець багатьох років і багатьох мужів. Тепер це – його світ, але остання і наймасштабніша іронія, якої він прагнув, була вже не за горами.

З юнацьким максималізмом він бачив себе на вершині світу: з грошима діда він збудує собі власний п’єдестал, стане новим Талейраном, новим лордом Веруламом. Ясність його розуму, його витонченість, його всебічна розвиненість, зрілість, що натхненні однією метою, яка ще мала народитися, знайшли би вихід у великих справах. Але наразі його мрія скорочувалася до «робити роботу»: він намагався уявити себе в Конгресі, як він укорінюється в тій брудній підстилці того потворного хліву, серед вузьколобих свиноподібних мужів, чиї зображення він часом бачив у недільних газетах, серед тих уславлених пролетаріїв, які ласкаво лепечуть нації на вухо ідеї рівня середньої школи! Маленькі чоловічки з прописними амбіціями, які, тільки завдяки своїй посередності, мріють знестись над посередністю на бляклі й неромантичні небеса уряду, звідки керуватимуть людьми… і лише дюжина обраних, хитрих чоловіків на верхівці, егоїстів і циніків; обраних, щоби диригувати цим хором білих краваток і високих комірців, що співатимуть недоладний і чудесний гімн багатству як винагороді за гідність, як доказу мудрості, й віддаватимуть хвалу Господу, Конституції та Скелястим горам!