Френсіс Скотт Фіцджеральд - Прекрасні й приречені

Впродовж декількох хвилин вона байдуже споглядала танцюючі пари, а коли одна пролітала повз, кружляючи в танці, вона пошепки коментувала:

– Он симпатична дівчина в блакитному, – й додавала, коли Ентоні слухняно звертав погляд: – Ось! Ні, за вами, там!

– Так, – безпорадно погоджувався він.

– Ви її не бачили.

– Я краще дивився би на вас.

– Я знаю, але вона дуже симпатична. Тільки в неї грубі щиколотки.

– Привіт, Глоріє! Агов, Глоріє!

– О, привіт.

– Хто це? – запитав він.

– Не знаю. Хтось. – Вона побачила інше обличчя. – Привіт, Мюріел! – І, звертаючись до Ентоні: – Це – Мюріел Кейн. Вона приваблива, хоч і не вельми.

Ентоні схвально усміхнувся.

– Приваблива, хоч і не вельми, – повторив він.

Вона усміхнулась і одразу зацікавилась.

– Фраза вам видалася смішною? – Вона була така зворушлива, зосереджено чекаючи відповіді.

– Так, просто кумедно.

– Хочете потанцювати?

– А ви?

– Не проти. Але ще посидьмо, – вона ухвалила рішення.

– І поговоримо про вас? Ви ж полюбляєте розповідати про себе, так?

– Так, – вона засміялась, бо її спіймали на марнославстві.

– Можна собі уявити вашу автобіографію класика.

– Дік каже, що немає про що писати.

– Дік! – вигукнув він. – Що він знає про вас?

– Нічого. Але він каже, що біографія кожної жінки починається з першим поцілунком і закінчується з останньою дитиною на руках.

– Це він зі своєї книжки цитує.

– Він каже, що жінка, яка ніколи не кохала, не має біографії – тільки історію.

Ентоні знову засміявся.

– Хочете сказати, що ви ніколи не кохали?

– Не думаю.

– Тоді чому у вас немає біографії? Хіба у вас не було першого поцілунку для відліку? – Щойно слова зірвалися з його уст, він різко вдихнув, ніби хотів втягнути їх назад. У цієї крихітки?

– Я не розумію, що ви маєте на увазі під «відліком», – несхвально відгукнулася вона.

– Я хотів би дізнатися, скільки вам років.

– Двадцять два, – вона втомлено подивилася йому в очі. – А ви скільки подумали?

– Десь вісімнадцять.

– Збираюся туди повернутись. Двадцять два мені не подобається. Ненавиджу понад усе.

– Бути двадцятидвохлітньою?

– Ні. Старіти, й таке інше. Одружуватися.

– Ви ніколи не хотіли заміж?

– Я не хочу відповідальності та дітей, про яких треба буде дбати.

Вона, вочевидь, навіть не сумнівалася, що будь-які слова з її уст звучать чудово. Він, затамувавши подих, чекав нової репліки, сподіваючись, що вона продовжить попередню думку. Вона усміхалася без утіхи, просто люб’язно і, витримавши паузу, вимовила кілька слів:

– Не відмовилась би зараз від льодяників.

– Зараз будуть! – Він махнув офіціантові й відправив його до сигаретної стійки.

– Ви ж не проти? Я полюбляю желатинки. Всі з мене кепкують через це. Бо коли батька немає поруч, я завжди їх жую.

– Зовсім ні. Хто всі ці завсідники? – він змінив тему. – Ви всіх їх знаєте?

– Ні, не знаю, але вони, вони – звідусіль, мені так видається. Ви тут ніколи не були?

– Декілька разів. Мене не надто цікавлять симпатичні дівчата.

Після цієї фрази вся її увага була його. Вона рішуче розвернула плече від танцюючих пар, зручно вмостилась у кріслі й запитала:

– А чим ви тоді займаєтесь?

Завдяки коктейлю Ентоні радо зустрів це питання. Він був у настрої для бесіди, навіть більше, хотів вразити цю дівчину, чиї зацікавлення були геть незрозумілими – вона могла зупинитися на цілком несподіваній темі, швидко обминаючи неочевидно-очевидні питання. Він хотів показати себе. Він раптом захотів стати персонажем у її романі, бажано в героїчних тонах. Він хотів витягнути її за межі тієї буденності, де жили всі, крім неї самої.

– Я нічим не займаюсь, – почав він, раптом усвідомлюючи, що ці слова позбавлені тієї елегантної граційності, якою він намагався їх наділити. – Я нічим не займаюсь, оскільки немає нічого, що було би варте зусиль.

– Он як? – Він не тільки не здивував її, а навіть не зацікавив, хоча вона однозначно зрозуміла його (якщо це взагалі варто було розуміти).

– Ви не схвалюєте лінивих чоловіків?

Вона кивнула.

– Напевне, так, якби ж вони були граційно-лінивими. Але хіба це можливо для американця?

– Чому ж ні? – запитав він збентежено.

Але її увага вже покинула цю тему і полетіла аж на десятий поверх.

– Мій тато злий на мене, – зауважила вона беземоційно.

– Чому? Але я таки хотів би знати, чому американець не може бути граційно-лінивим, – його голос набув наполегливої інтонації, – це мене дивує. Просто… просто… я не розумію, чому всі вважають, що молодий чоловік зобов’язаний осісти в діловому районі та проводити там по десять годин кожен день, протягом двадцяти найкращих років свого життя, за тупою, нетворчою, хоч і не альтруїстичною роботою.