Френсіс Скотт Фіцджеральд - Прекрасні й приречені

Мати Морі жила разом зі своїм одруженим сином у Філадельфії, там Морі зазвичай гостював на вихідних, отже, одного суботнього вечора, коли страшенно знуджений Ентоні брів холодними вулицями й зайшов у Молтон Армз, його дуже втішило довідатися, що містер Нобл вдома.

Настрій його піднявся швидше найшвидшого ліфта. Було так добре, так чудово, що невдовзі він розмовлятиме з Морі, а той буде так само щасливий бачити його. Вони будуть дивитись один на одного із глибокою приязню в поглядах, яку будуть приховувати за добродушним кепкуванням. Якби зараз було літо, вони разом пішли би гуляти й неквапно потягували б «Том Колінз», розстебнувши комірці, й дивилися б якусь ліниву виставу розмореного серпнем кабаре. Але надворі було холодно, вітер звивався довкола високих будинків, а вулицями крокував грудень, тож цього вечора вони сидітимуть у м’якому світлі лампи, попиваючи келишок-другий «Бушмілс», або по чарочці «Гранд Марінер», серед книжок, що виблискуватимуть, як орнамент на стіні, у променях внутрішнього спокою Морі, який спочиватиме, ніби великий кіт у своєму улюбленому кріслі.

Нарешті він прийшов! Кімната обійняла Ентоні своїм теплом. Світіння сильного тверезого розуму зігріло неспокійну душу Ентоні, заспокоїло її, як може заспокоїти тільки присутність дурненької жінки. Хтось мусить розуміти все, а хтось – сприймати все як належне. Схожий на тигра, схожий на бога, Морі заполонив собою кімнату. Вітри на вулиці стихли, мідні підсвічники на полиці над каміном сяяли, як лампади перед олтарем.

– Чому ти тут сьогодні? – Ентоні розтягнувся на м’якому дивані й розкинув лікті на м’яких подушках.

– Я тут тільки годину. Був на чаюванні з танцями, затримався і пропустив свій поїзд до Філадельфії.

– Дивно, що ти затримався, – з цікавістю почав Ентоні.

– Справді, дивно. Як поживаєш?

– Джералдін. Маленька білетерка з «Кітса». Я розповідав тобі про неї.

– О!

– Завітала до мене о третій і залишилася до п’ятої. Своєрідна маленька істота, але чимось мене зачіпає. Зовсім нерозумна.

Морі мовчав.

– Хоч це може видатися дивним, – провадив далі Ентоні, – наскільки я знаю, і наскільки мені відомо, Джералдін є взірцем благочестивості.

Він знав її місяць, непосидючу дівчину з незрозумілими звичками. Хтось випадково познайомив її з Ентоні, вона здалася йому цікавою, йому сподобались її невинні та майже невловні поцілунки, що вона подарувала йому на третій день знайомства, коли вони їхали на таксі крізь парк. У неї були якісь віддалені родичі – примарні тітка з дядьком, з якими вона разом жила в одній квартирі десь у лабіринті сотих вулиць. Вона була добрим товариством, з нею було спокійно, вона видавалася близькою і знайомою. А далі цього він і не хотів заходити – не з моральних міркувань, а через страх порушити безтурботність свого способу життя, яке щойно налагодилось.

– У неї є два коронних номери, – повідомив він Морі, – перший – опустити волосся на очі й потім здмухувати його, другий – якщо вона стикається з чимось, що її мізки не здатні переварити, вона вигукує: «Ти божевііііільний!». Це мене просто зачаровує. Можу так сидіти годину за годиною, аж цікаво, які ще маніакальні симптоми вона відшукає в моїй уяві.

Морі потягнувся у кріслі й заговорив:

– Дивовижно, як людина може жити в такій складній цивілізації й так мало розуміти. Такі жінки сприймають весь світ як само собою зрозуміле. Від впливу Руссо до складання цін на її обід – все цілком чуже для неї. Її просто перенесли сюди з епохи списів і залишили брати участь у дуелях в обладунках лучника. Ти можеш змести геть увесь наліт історії – вона ніколи не помітить різниці.

– Хотів би я, щоби наш Річард написав про неї.

– Ентоні, ти ж не гадаєш, що вона варта того.

– Не більше, ніж будь-хто інший, – відповів він позіхаючи. – Ти знаєш, я сьогодні подумав, що вірю в Діка. Якщо він буде концентруватися на людях, а не на ідеях, якщо черпатиме натхнення з життя, а не з мистецтва, він буде нормально розвиватись, і я впевнений, що він стане видатним чоловіком.

– Я гадаю, поява в нього чорного записника доводить, що він рухається до життя.

Ентоні підвівся на лікті й завзято продовжив:

– Він намагається йти до життя. Так роблять усі автори, крім, хіба що найгірших, хоча, зрештою, вони всі живуть із перетравленої їжі. Випадок або персонаж можуть бути з реального життя, але автор зазвичай трактує їх з позиції останньої прочитаної ним книжки. Наприклад, він зустрічає морського капітана, і той видається йому цікавим персонажем. Але насправді він бачить схожість між цим капітаном і «морським вовком», створеним Дане чи будь-ким іншим. Таким чином, він ніби уже знає, як виглядатиме цей «морський вовк» на папері. Дік, звісно, може описати будь-який вже існуючий колоритний персонаж, але чи зможе він описати власну сестру?