Френсіс Скотт Фіцджеральд - Прекрасні й приречені

– Думаю, передусім, бо ти був зайнятий, – усміхнулася місіс Гілберт дещо із викликом. «Передусім» вона використала, щоб збалансувати свою більш хитку позицію. В неї було заготовано ще дві фрази: «принаймні мені так здається» і «вочевидь» – ці три фрази вона змінювала так, що кожна її ремарка виглядала, як загальний погляд на життя, так, ніби вона перебрала всі варіанти й тицьнула пальцем у найбільш годящий.

Обличчя Річарда Кермела, як помітив Ентоні, вже прийшло до норми. Чоло і щоки набули кольору плоті, а ніс зробився ввічливо непомітним. Він дивився на тітку світло-жовтим оком, виявляючи підкреслено перебільшену увагу, яку молоді чоловіки зазвичай приділяють жінкам, на яких не мають подальших планів.

– Ви також письменник, містере Петс?… Гаразд, можливо, ми всі зможемо зігрітись у променях Річардової слави. – Легкий смішок, який започаткувала сама місіс Гілберт.

– Глорії немає вдома, – промовила вона, ніби аксіому, з якої належало зробити далекоглядні висновки. – Десь танцює. Глорія пурхає, пурхає, пурхає. Я казала їй, не знаю, як вона це витримує. Вона танцює весь вечір і всю ніч, гадаю, від неї скоро тінь залишиться. Її батько дуже схвильований щодо неї.

Вона усміхнулась одному та іншому. Вони обоє усміхнулись у відповідь.

Раптом Ентоні зрозумів, що вона вся складається з послідовності півкіл і парабол, на кшталт тих фігур, що їх талановиті хлопці зображають за допомогою друкарських машинок: голова, руки, груди, стегна, ноги і гомілки були заплутаним поєднанням окружностей. Вона була охайна й чиста, її волосся було пофарбоване під насичену сивину, на її широкому обличчі ніби сховалися два вицвілі блакитні ока, облямівкою навколо вуст пробивалися ледь помітні вусики.

– Я завжди кажу, – звернулася вона до Ентоні, – що Річард – древня душа.

Запанувала незручна пауза, протягом якої Ентоні вигадав каламбур, що Дік – зношений і древній.

– У нас усіх душі різного віку, – провадила далі місіс Гілберт і вся засяяла, – принаймні так кажуть.

– Може бути, – погодився Ентоні, вдаючи, ніби ця ідея викликає в нього захоплення. Її голос спінився:

– У Глорії дуже молода душа – безвідповідальна, передусім. У неї відсутнє відчуття відповідальності.

– Вона іскриста, тітонько Кетрін, – люб’язно сказав Річард. – Відчуття відповідальності зіпсувало б її. Вона занадто гарненька.

– Ну, – зізналася місіс Гілберт, – я бачу, що вона тільки літає, літає і літає.

Спроби перейти до обговорення хиб Глорії загубились у брязкоті ручки дверей, які впускали містера Гілберта.

То був невисокий чоловік із маленькими вусами, що спочивали, ніби біла хмарка, під невиразним носом. Він досягнув тієї стадії, коли його значення як соціальної істоти суттєво поблякло (якщо не схилилося до негативного). Його ідеї були оманливими ще двадцять років тому, його розум прокладав свій хисткий і млявий шлях крізь передовиці щоденних газет. Після закінчення одного невеликого, але поважного західного університету він подався у виробництво кіноплівки, й оскільки воно не вимагало великого розуму, то було саме для нього; кілька років йому велося добре – а саме до 1911-го, коли він почав укладати угоди з кінокомпаніями на невизначених умовах. У 1912 році кіноіндустрія вирішила проковтнути його, і тоді він, дослівно, балансував на кінчику язика. А зараз він був управителем Асоціації компаній кіноматеріалів Середнього Заходу, проводячи шість місяців у Нью-Йорку і шість місяців у Канзас-Сіті й Сент-Луїсі кожного року. Він беззастережно вірив, що хороші часи попереду; так само вірили його дружина і донька.

Він не схвалював поведінки Глорії: вона затримувалася допізна, ніколи не їла, довкола неї панував хаос: якось він намагався з нею поговорити, чим дуже роздратував її, тож вона вихлюпнула на нього такі слова, яких він і не гадав зустріти в її словнику. Після п’ятнадцяти років безперервної «громадянської війни» він таки переміг – це була війна безладного оптимізму з організованою тупістю, якимось чином серія «так», якими він отруював розмову, принесла йому перемогу.

– Так-так-так-так, – казав він, – так-так-так-так. Дай згадаю. Це було літо, коли ж це було, дев’яносто першого чи дев’яносто другого… так-так-так-так…

П’ятнадцять років «такання» доконали місіс Гілберт. Ще п’ятнадцять років безперервного заперечення через погодження, яке супроводжувалося струшуванням попелу з недопалків тридцяти двох тисяч сигар, зламали її. Вона пішла на останню поступку своєму чоловікові у подружньому житті, яка була ще більше безповоротною, ще більше невиправною, ніж саме одруження – вона послухалась його. Вона переконувала себе, що з віком вона зробилася більш терпимою – насправді вік лише знищив ту краплю мужності, яка була в ній.