Френсіс Скотт Фіцджеральд - Прекрасні й приречені

Їхня розмова про літературу затягнулася на півгодини.

– Класичною, – припустив Ентоні, – можна вважати успішну книжку, яка пережила відгуки наступних поколінь. Тоді вона в безпеці, як стиль в архітектурі чи меблях. Тоді вона набуває художньої цінності, а не є просто модним твором.

Невдовзі тема вичерпала себе. Інтерес двох юнаків був суто технічний. Вони полюбляли узагальнення. Ентоні нещодавно відкрив для себе Семюела Батлера, й меткі афоризми в записнику здавались йому квінтесенцією літературно-художньої критики. Морі, чий розум був більш зрілим внаслідок жорсткого устрою життя, завжди здавався розумнішим з них двох, але насправді їхні розумові здібності в основному мало чим різнилися.

Від літератури вони плавно перейшли до обговорення подій останнього дня.

– Хто влаштовував чаювання?

– Такі собі Аберкромбі.

– І чому ж ти затримався? Зустрів якусь солоденьку дебютантку?

– Так.

– Справді? – Голос Ентоні із подивом піднявся.

– Не зовсім дебютантку. Вона сказала, що почала виходити у світ дві зими тому в Канзас-Сіті.

– Засиділась?

– Ні, – відповів Морі дещо задумливо, – мабуть, це останнє, що можна про неї сказати. Якимось чином вона здавалася наймолодшою там.

– Не така вже й молода, якщо заради неї ти пропустив поїзд.

– Достатньо молода. Красиве дівча.

Ентоні коротко чмихнув.

– О, Морі, ти впадаєш у дитинство. Що ти маєш на увазі, кажучи «красиве»?

Морі безпорадно витріщився в порожнечу.

– Гаразд, я не можу достеменно її описати, крім того, що вона красива. Вона була неймовірно жвава. Вона постійно їла желатинки.

– Що?

– Це щось на кшталт невинної вади. Вона нервова, розумієш… сказала, що завжди їсть желатинки на чаюваннях, бо не може так довго залишатися на одному місці.

– І про що ви розмовляли… Бергсон? Білфізм? Чи аморальний «ванстеп»?

Морі був незворушний, здавалося, що його можна гладити за шерстю і проти неї.

– Насправді ми розмовляли про білфізм. Здається, її мама білфістка. Але найдовше ми говорили про ноги.

Ентоні покотився зі сміху.

– Господи! Чиї ноги?

– Її, вона багато розповідала про свої ноги. Так ніби вони були якоюсь рідкісною дрібничкою. Чим викликала велике бажання їх побачити.

– Вона що, танцівниця?

– Ні, я дізнався, що вона кузина Діка.

Ентоні від здивування різко сів, аж подушка за ним піднялася, ніби жива істота, і впала на підлогу.

– А звати її не Глорія Гілберт? – вигукнув він.

– Так. Хіба ж вона не чудова?

– Я навіть і не знаю… але, судячи з тупості її батька…

– Ну, – перебив Морі з невблаганною впевненістю, – її сім’я може бути така ж гнітюча, як професійні плакальники, але я схильний думати, що вона своєрідна та оригінальна. На перший погляд може здатися, що вона – типова завсідниця випускних балів у Єлі, але насправді вона інша, кардинально інша.

– Продовжуй, продовжуй! – наполягав Ентоні. – Щойно Дік мені сказав, що у неї в голові немає мізків, і я одразу зрозумів, що вона має бути гарненька.

– Він так і сказав?

– Присягаюся, – відповів Ентоні, пирскаючи сміхом.

– Ну, те, що для нього жіночі мізки…

– Я знаю, – не стримався Ентоні, – це поверхові роздуми над літературною дезінформацією.

– Саме так. Розумними він уважає таких, які роздумують про щорічне падіння моралі і наскільки це добре чи погано. Або пенсне, або позерки. Отже, ця дівчина казала про ноги. Також про шкіру – її власну шкіру. Завжди про себе. Вона мені розповідала щось про те, як хотіла би засмагнути влітку й наскільки вона завжди наближається до бажаного відтінку.

– І тебе полонив її низький голос?

– Низький голос? Засмага! Я почав думати про засмагу. Я почав думати, до якого кольору я засмаг, коли востаннє засмагав два роки тому. Я гарно засмагав. У мене був такий собі бронзовий відтінок, якщо пам’ять мене не зраджує.

Ентоні впав на подушки, його трусило від сміху.

– Вона таки тебе зачепила, ой, Морі! Морі Коннектикутський, рятівник невинних. Людина – мускатний горіх. Екстра! Спадкоємиця тікає з береговим охоронцем, зачарована його неперевершеною пігментацією! Потім виявляється, що в його родині є домішок тасманської крові!

Морі зітхнув, він підвівся, підійшов до вікна й підняв штору.

– Сильний сніг.

Ентоні, який досі намагався стримати сміх, нічого не відповів.

– Ще одна зима. – Голос Морі долітав шепотом від вікна. – Ми старіємо, Ентоні. Господи, мені вже двадцять сім! Три роки, і буде тридцять, це те, що старшокурсники називають «чоловік середніх літ».